Найширшого розмаху війна набрала у 480 р., через десять років після Марафонської битви. В 486 р. помер Дарій і перським царем став один з його синів — Ксеркс. Ця зміна царів супроводилася типовими для східних деспотій внутрішніми кривавими заворушеннями, і Ксерксу довелося придушувати небезпечні повстання в Єгипті і Вавілонії. Крім того, Ксеркс добре розумів, яким упертим і небезпечним ворогом є європейські греки, і ретельно готувався до війни з ними. Щоб забезпечити флоту вільне плавання і уникнути небезпеки аварій коло Афонського мису, Ксеркс наказав прокопати морський канал через перешийок, що з’єднував півострів Акте з материком. Канал з великою майстерністю побудували досвідчені єгипетські і фінікійські спеціалісти, і він був такий широкий, що в ньому вільно могли розійтися два великих військових кораблі. У Фракії було побудовано провіантські склади; туди завезли великі партії худоби і корм для транспортних тварин. Через ріки Фракії і навіть через Геллеспонтську протоку було наведено понтонні мости. Протягом кількох років Ксеркс набирав величезну армію, яка проходила спеціальну підготовку в Каппадокії, що була збірним пунктом. «Всі ці та інші, які були, воєнні походи не можна порівнювати з цим одним», пише Геродот (VII, 21).
Воєнні приготування в Перському царстві змусили грецькі міста дійти згоди про спільну відсіч ворогові. Як ми вже зазначали, брак політичної єдності був уразним місцем греків. Кожна грецька община жила своїми місцевими інтересами. Близькі сусіди ворогували один з одним: Спарта з Аргосом, Афіни з Егіною. беотійські міста Феспії і Платеї з Фівами і т. д. Ряд грецьких держав, як, наприклад, Аргос, вся Фессалія і Фіви, хотіли ней-тралітету і готові були з приходом персів приєднатися до них. Як розповідає Геродот, «одні виявили повну покірність персам і сподівалися, що їм шкоди не буде від варварів; інші, хоча й не здавалися, але страшенно побоювались, по-перше, тому, що, на їх думку, у еллінів флот був менший і кораблі були гірші, по-друге, тому, то більшість відмовлялася від війни і з цілковитою готовністю приєднувалася до азіатів» (VII, 138).
Особливо палко агітували за об’єднання афіняни на чолі з Фемістоклом. Але і правлячий клас Спарти, незважаючи на всю свою ненависть до демократичних Афін, все ж розумів необхідність коаліції з ними, бо спартанці не могли протистояти перській навалі з моря. Це спонукало і багато інших грецьких полісів укласти симахію, тобто воєнно-оборонний союз. Восени 481 р., на Істмі представники Афін, Спарти, Єгіни, Евбеї і ряду інших держав зібралися в храмі Посейдона і присягнули на вірність новому союзові. До союзу увійшло тридцять держав, що було першою в Греції спробою створити організацію, яка мала широкий загально-грецький характер. Було про-голошено загальний мир між полісами, які увійшли до союзу, і проведено політичну амністію. Керівництво союзними військовими силами як на суходолі, так і на морі було покладено на Спарту з огляду на її загальновизнану військову перевагу.
Навесні 480 р. перські війська, як і підчас походу Мардонія, рушили з півночі двома шляхами на Грецію; частина війська йшла по суходолу берегом Фракії, частина пересувалася на кораблях морем. Геродот наводить фантастично перебільшені дані про кількісний склад армії Ксеркса. Тільки піхоти, за його словами, в ній було 1700 тисяч, а всього разом з матросами, слугами, жінками і т. д. налічує у війську персів 5287 320 чоловік. Флот мав 1207 суден. На думку ж ряду сучасних істориків, Ксеркс міг направити з Азії не більше 250—260 тисяч воїнів. Все ж на той час це був нечуваний задумом і широчінню виконання воєнний похід: тут були і перси, і ассірійці, і араби, і лівійці, і індійці, і багато інших загонів найрізноманітніших народностей, які водночас рушили на маленьку Грецію.
Во дворце ханства служили около 30 чиновников. Во главе стояли руководители местных племен. Это деванбеги, кукельдаш, кушбеги, мушриф, миршаб, додхох, инок, мирохур, дастурханчи, китабдар, токсабо, парвоначи, садр, шайх-ул-ислам, казикалян, муфтий, мухтасиб.
Служащих в местных органах управления было более 30 тысяч человек.
Самой высокой должностью был сан кушбеги (главный визирь). Ему подчинялись все управленческие структуры власти.
Объяснение:
Деванбеги управлял финансово-экономическими делами ханства. Вел контроль над сбором налогов.
Кукельдаш собирал сведения о людях, которые были в дружественных и вражеских отношениях.
Мушриф вел учет подарков хану, принесенных чиновниками, военного оборудования. Составление списка поступивших налогов тоже было в его полномочиях.
Миршаб — начальник ночной стражи города.
Додхох — чиновник, который принимал жалобы и заявления граждан, решал их.
Инок доводил приказы эмира до всех, кроме беков.
Мирахур — руководил конюшней эмира.
Дастурханчи — ответственный за организацию приемов и пиров во дворце.
Китабдар — начальник библиотеки эмира.
Токсабо — полководец.
Парваначи — доносил приказы до человека, назначенного на какую-либо должность в ханстве.
Садр — управляющий имуществом вакфа.
Шейх-ул-ислам — руководитель мусульманской общины. Он обеспечивал соблюдение законов в судебных делах и повседневной жизни, считался самым близким человеком к правителю.
Казикалян — главный судья, высший государственный чин. Он руководил всеми судебными делами, в которые не вмешивался эмир. Казикалян назывался и «шариатпанох». При нем создавался аппарат, состоящий из «аълама» и 12 муфтиев. Его задача состояла во внимательном рассмотрении уголовных дел.
Муфтий — выносил заключения по делам, которые казикалян считал сложными, основываясь на указания шариата.
Мухтасиб (раис) — наблюдатель за выполнением законов шариата мусульманами, проверял также точность весов на базарах.