найбільших втрат зазнали густонаселені й економічно розвинуті регіони королівства (Велика Польща, Королівська Пруссія, Мазовія), спустошені шведами й трансільванцями. Тут занепали міста і села, збідніли міщани й селяни, дрібномаєтна й безземельна шляхта. Через постійні неврожаї зменшення прибутків відчули й великі землевласники. Не вистачало худоби, коней, реманенту, робочих рук. Величезні земельні простори не оброблялися. Значно скоротилася зовнішня і внутрішня торгівля.
Зубожіла шляхта часто мусила найматися до магнатів - служила в їхніх володіннях і війську, орендувала землі. Поступово між ними зав'язувались стосунки, що базувалися на особистій залежності перших від других. Магнати користувалися послугами залежних від них шляхтичів на сеймиках, у трибуналі, в земських судах. Натомість вони підтримували їхні клопотання при вирішенні справ про призначення на різні посади, про оренду державних земель тощо.
З часом у Речі Посполитій сформувалася система влади, побудована не на основі державної адміністрації, а на особистій залежності шляхтича від магната. Це явище ігалося передусім у регіонах Речі Посполитої, де існували величезні земельні володіння - латифундії, зокрема в Литві та в Україні, їхні власники - роди Потоцьких, Сапег, Оссолінських, Любомирських, Конецпольських та ін., разом зі старими магнатськими родами, в першій половині XVIII ст. стали визначальним чинником політичного життя країни, а шляхетська республіка поступово перетворилася на магнатську олігархію.
Оскільки регулярне стягнення податків на утримання найманих військ призводило до спустошення державної скарбниці, розрахунки з солдатами проводили скарбничі комісії сеймиків. Це давало змогу їм великою мірою впливати на формування збройних сил. Підвищення ролі сеймиків за умов, коли шляхта часто залежала від магнатів, посилення магнатських партій, складнощі зі скликанням вального сейму у воєнний час і наростання хаотичності в його роботі - все це підривало значення парламенту.
З 1652 р. в роботі польського парламенту запроваджено практику "Liberum veto". Достатньою підставою для зриву сейму і скасування раніше ухвалених постанов могла бути незгода з постановами парламенту навіть одного з його депутатів. З цієї причини депутати сеймів досить часто, нічого не вирішивши, роз'їжджались. Інколи збиралися конфедераційні сейми, куди шляхта, якщо вона не погоджувалася з діями короля, приїздила озброєною. Постанови на них приймалися простою більшістю голосів.
Объяснение:
В 1227 году на территории Дешт-и-Кипчака было образовано протоказахское государство в составе Золотой Орды — Белая Орда (Улус Орда-Ежена). После отделения от Золотой Орды, Белая Орда в 1361 году становится независимым государством. Но после смерти Барак-хана в 1428 году Белая Орда распадается на ханство Абулхаир-хана и Ногайскую Орду. Оставшаяся земля была поделена между Мустафой-ханом на юге и Мухаммед-ханом на севере.
Объяснение:
Придя к власти в Узбекском ханстве, Абулхайр-хан начал проводить политику реформ и централизации власти. Недовольные жёсткой политикой Абулхайра, часть племён во главе с султанами Жанибеком и Кереем вынуждена была откочевать в западный Могулистан, правитель которого, Эсен-Буга, видел в казахах противовес Абульхайру. После смерти Эсен-Буги в 1462 году позиции Керея и Жанибека усилились[4].
Владимир Мономах родился в 1053 году. Сын князя Всеволода Ярославича и, предположительно, дочери византийского императора Константина IV Мономаха, Марии. Прозвище Мономах он получил в наследство от матери. До 1093 года Владимир Всеволодович в основном был вассалом своих дядьев и отца. Он правил в Ростове, Смоленске, Волыни, Чернигове и Переяславле. В эти годы он зарекомендовал себя и как хороший полководец. В 1076 году совершил поход в Силезию и Чехию, в 1077-м принял участие в войнах Всеволода с Всеславом Полоцким. В конце 1070-х – начале 1090-х совершил 12 успешных походов против половцев и в 1080 году – против торков. С 1093 года Мономах – союзник великого князя Киевского – Святополка Изяславича, принимал участие во всех его боевых походах. Стал участником двух княжеских съездов – Любечского (1097) и Уветичского (1100), которые должны были покончить с усобицами между князьями. В 1096 году на Русь было совершено крупное нападение половцев. Мономах разбил у Зарубинского брода на Днепре хана Тугоркана, а в 1107 году вместе с другими князьями разгромил хана Боняка. Именно при Мономахе Русь переходит от защиты к наступлению. К началу 1120-х годов донская группировка половцев откочевывает от границ Руси на Северный Кавказ