У Петра I спочатку була відсутня чітка програма реформ у галузі державного правління. Поява нового державного закладу чи зміна адміністративно-територіального управління країною диктувались веденням війн, що вимагало значних фінансових ресурсів й мобілізації населення. Успадкована Петром I система влади не дозволяла зібрати достатньо коштів на реорганізацію та збільшення армії, побудову флоту, будівництво фортець і Санкт-Петербурга.
З перших років правління Петра дковувалась тенденція зниження ролі малоефективної Боярської думи в управлінні державою. У 1699 році при царі було організовано Ближню канцелярія, або Консиліум (Рада) міністрів, що складався з 8 довірених осіб, які управляли окремими наказами. Це був прообраз майбутнього Урядового Сенату, сформованого 22 лютого 1711 року. У Консилії було встановлено певний режим роботи: кожен міністр мав особливі повноваження, з’являються звітність і протоколи засідань. У 1711 році замість Боярської думи і Консилії було започатковано Сенат. Петро так сформулював основну задачу Сенату: «Дивитись у всій державі витрат, й непотрібні, а особливо марні, відставити. Грошей, якомога, збирати, оскільки гроші суть артерією війни.»
сохраняли частички своей былой власти. Феодалы из разных частей страны перемещаются, получают вотчины и поместья в новых местах. Постепенно складывается единый общерусский класс феодалов. К концу княжения Василия III осталось всего два удельных княжества. Принадлежали они младшим братьям Василия III: Юрию, владевшему Дмитровом и Звенигородом, и Андрею, в удел которого входили Старица в Тверской земле и Верея на юго-западе.
Бывшие удельные князья стали боярами великого князя. Они вошли в состав Боярской думы - сословного органа княжеско-боярской аристократии. Боярская дума ограничивала власть великого князя. Все важнейшие вопросы внутренней и внешней политики князь решал вместе с ней. В правительственных указах так и писали: ”Великий князь приказал, и бояре приговорили”.
Но в стране оставались значительные следы феодальной раздробленности. Потомки удельных князей - их называли бояре-княжата - сохранили свои земельные владения. В своих вотчинах они чувствовали себя полновластными правителями, имели дружины, устанавливали свои порядки и не всегда выполняли указания Москвы.
В 16 веке Московское правительство вело напряженную борьбу с сепаратизмом бояр-княжат за укрепление центральной власти. Эта внутренняя борьба осложнялась непрерывными войнами с соседними государствами. Как-то так)