Українські землі у складі Російської імперії
План
1. Адміністративно - територіальний устрій та регіональний поділ.
2. Національне та соціальне становище українського населення.
3. Імперська колонізаторська політика України.
Основні поняття та терміни:
Адміністративно - територіальний поділ - поділ території держави на систему адміністративних одиниць (область, провінція, штат, воєводство, губернія, повіт, волость, місто, село) відповідно до якого утворюється вертикальна структура органів державної влади й управління.
Генерал - губернаторство - адміністративно-територіальна одиниця в Російській імперії (1775 - 1917). Включало одну або кілька губерній, під управлінням генерал - губернатора.
Повіт - адміністративно-територіальна одиниця, що існувала на українських, а також польських, литовських і білоруських землях з другої половини XIV ст.
Стан - адміністративно-поліцейська одиниця в повітах Росії та України в XIX ст. ; запроваджена 1837р. у зв'язку з посиленням селянського руху.
Адміністративно - територіальний устрій та регіональний поділ
Таблиця "Адміністративно - територіальний поділ українських земель, що входили до складу Російської імперії в першій половині XIX ст."
Наддніпрянська Україна
Малоросійське генерал-губернаторство:
Харківська губернія
Чернігівська губернія
Полтавська губернія
Київське генерал- губернаторство:
Київська губернія
Подільська губернія
Полтавська губернія
Новоросійсько - Бессарабське генерал-губернаторство:
Катеринославська
губернія
Херсонська губернія
Таврійська губернія
Наприкінці XVIII ст. територія України входила до складу Російської та Австрійської імперій. У першій половині XIX ст. українська етнічна територія становила до 700 тис. км2. До складу Російської імперії входило 90% цієї території - Правобережна і Лівобережна Україна, Слобожанщина та південна (Степова) Україна, а до складу Австрійської - 10% - Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття. Такий територіальний поділ існував аж до початку Першої світової війни
Исто́рия нау́ки — развитие разнообразных наук или история современного научного мировоззрения: картина исторического развития научных учений, фактов и явлений фиксируемых наукой, методологий, представлений, мировоззрений, процессов и проблем, влияние которых может быть прослежено во времени[1].
Наука, в частности, представляет собой совокупность эмпирических, теоретических и практических знаний о Мире, полученных научным сообществом. Поскольку с одной стороны наука представляет объективное знание, а с другой — процесс его получения и использования людьми, добросовестная историография науки должна принимать во внимание не только историю мысли, но и историю развития общества в целом.
Изучение истории современной науки опирается на множество сохранившихся оригинальных или переизданных текстов. Однако сами слова «наука» и «учёный» вошли в употребление лишь в XVIII—XX веках, а до этого естествоиспытатели называли своё занятие «натуральной философией».
Хотя эмпирические исследования известны ещё с античных времён (например, работы Аристотеля и Теофраста), а научный метод был в своих основах разработан в Средние века (например, у Ибн аль-Хайсама, Аль-Бируни или Роджера Бэкона), начало современной науки восходит к Новому времени, периоду, называемому научной революцией, произошедшей в XVI—XVII веках в Западной Европе.
Научный метод считается столь существенным для современной науки, что многие учёные и философы считают работы, сделанные до научной революции, «преднаучными». Поэтому историки науки нередко дают науке более широкое определение, чем принято в наше время, чтобы включать в свои исследования период Античности и Средневековья[2].
Объяснение:
вот эти прочитай