У Петра I спочатку була відсутня чітка програма реформ у галузі державного правління. Поява нового державного закладу чи зміна адміністративно-територіального управління країною диктувались веденням війн, що вимагало значних фінансових ресурсів й мобілізації населення. Успадкована Петром I система влади не дозволяла зібрати достатньо коштів на реорганізацію та збільшення армії, побудову флоту, будівництво фортець і Санкт-Петербурга.
З перших років правління Петра дковувалась тенденція зниження ролі малоефективної Боярської думи в управлінні державою. У 1699 році при царі було організовано Ближню канцелярія, або Консиліум (Рада) міністрів, що складався з 8 довірених осіб, які управляли окремими наказами. Це був прообраз майбутнього Урядового Сенату, сформованого 22 лютого 1711 року. У Консилії було встановлено певний режим роботи: кожен міністр мав особливі повноваження, з’являються звітність і протоколи засідань. У 1711 році замість Боярської думи і Консилії було започатковано Сенат. Петро так сформулював основну задачу Сенату: «Дивитись у всій державі витрат, й непотрібні, а особливо марні, відставити. Грошей, якомога, збирати, оскільки гроші суть артерією війни.»
Это был переломный этап российской истории, эпоха выбора своего пути развития. Такие периоды всегда представляли большой интерес для исторической науки и оценивались далеко не однозначно.
Проблеме формирования единого Российского государства уделено внимание в фундаментальных исследованиях крупнейших российских историков Н.М. Карамзина, С.М. Соловьёва, В.О. Ключевского и др. В них отмечается прогрессивный исторически обусловленный характер данного процесса. При этом государственник Карамзин подчеркивал исключительное значение великих князей в создании Московской Руси. Согласно его воззрениям, Россия «основывалась победами и единоначалием, гибла от разновластия, а мудрым самодержавием».
С.М. Соловьёв в большей степени обращал внимание на объективные, исторически подготовленные причины формирования Российского государства, на победу нового государственного начала над старым родовым.
В плане общей концепции прогрессивности возникновения Московского государства у В.О. Ключевского и П.Н. Милюкова превалирует оценка значимости борьбы за национальную независимость для объединения русских земель. А.Н. Милюков именовал Московскую Русь военно-национальным государством.
Своеобразную точку зрения на проблему формирования русского государства высказал историк и философ Г.П. Федотов. В противовес Н.М. Карамзину он возлагает ответственность на русских князей за варварские, азиатские собирания русских земель, что привело, по его мнению, в будущем к созданию деспотического самодержавного правления.