Чингисхан или Чингиз Хан, это не имя, а титул, который был дарован Темучину в конце 12 века на курултае.
Темучин родился в семье влиятельного вождя одного из монгольских племен Есугея между 1155 и 1162 годом, так как точная дата его рождения неизвестна. Когда Темучину было девять лет, его отца отравили враги, и семье пришлось искать средства для существования. Его матери с детьми долго пришлось скитаться в полной нищете, а затем жить в пещере. Семья была в то время настолько нищей, что по легенде Темучин убил своего брата за то, что тот съел пойманную Тэмучином рыбу.
После смерти отца будущий полководец вместе с семьёй был вынужден бежать, так как соперники его покойного родителя желали уничтожить их всех. Семье будущего хана приходилось кочевать с места на место, чтобы их не нашли враги, отобравшие у семьи принадлежащие им по праву земли. Впоследствии Темуджину пришлось приложить много усилий, чтобы стать во главе монгольского племени и со времени отомстить за смерть отца.
Політика царизму щодо автономії України за Петра І та його наступників зумовлювалась прагненням посилити російський абсолютизм і ліквідувати автономію української державни, обмежити їхні національні права. Особливо такий процес здійснювався під час Північної війни. Як бачимо, вже на початку XVIII ст. в Україні запроваджувався губернський адміністративний устрій. У 1708— 1709 рр. Лівобережна Україна ввійшла до складу Київської, Слобожанщина — Азовської губерній на чолі з губернаторами, яких призначав цар. Одночасно насаджувалися невластиві для України органи управління, що складалися переважно з російських чиновників. Але поділ території на полки й сотні, місцеві органи влади, військо, судочинство, фінансова система ще зберігались. Найсуттєвіших обмежень зазнавала влада гетьмана. У 1709 р. царський уряд призначив до нього свого резидента — Ізмайлова. Він мав стежити за переміщенням запорожців, контролювати зовнішньополітичну діяльність гетьмана, не дозволяти йому звільняти й призначати на посади старшину без згоди на те царя. В таємній інструкції від 27 липня резиденту наказувалося слідкувати за настроями народу, не допускати "шатості до зради", контролювати фінансову політику. Згодом він дістав право самостійно проводити слідство й суд над особами, запідозреними у відході від союзу з Росією. Одним із головних завдань резидента стало нав'язувати людям думку, що все погане робить тільки українська старшина, а російський цар є їхнім захисником. Всіляко заохочували доноси. Цар наказав перенести гетьманську резиденцію з Батурина до Глухова, ближче до російського кордону, й оточити її двома полками. За таких умов не могло бути й мови про здійснення українським гетьманатом самостійної політики в інтересах України. Та й характер у Скоропадського був м'яким і податливим, нездатним на рішучий опір. Державні справи поступово перебирали до своїх рук його найближчі родичі й, насамперед, молода дружина. Недаремно сучасники зловтішалися за спиною Скоропадського, що Настя носить булаву, а Іван — плахту. Державний організм роз'їдали корупція й зловживання.