У 1843—1844 pp. була видана п'ятитомна «История Малороссии» Миколи Марковича, в якій автор використав фактичний матеріал козацьких літописів XVII—XVIII ст. На відміну від поміркованого монархіста Бантиш-Каменського, Маркович належав до демократичних кіл українського дворянства, і його праця рішучіше обстоювала правомірність державної незалежності України.
У цей період активну роль в українському національно-культурному відродженні відіграє Київ з його університетом (відкритий у 1834 р.), в якому концентрувались представники української інтелігенції всіх регіонів. Саме з Києвом пов'язані перші кроки суспільно-політичної діяльності Тараса Шевченка. Тут у 30—40-х роках активну громадську і культурну роботу здійснювали перший ректор Київського університету, історик, філолог, етнограф і природознавець М. Максимович, історик М. Костомаров, письменник П. Куліш, діяч культури В. Білозерський та ін.
Всупереч намаганням царату перетворити Київ на бастіон самодержавства і русифікації, місто на початку 40-х років XIX ст. стає центром суспільно-політичного і культурного життя України, звідки національно-визвольні ідеї поширювалися на всі українські землі.
На той час криза кріпосницького господарювання, посилення колонізаторської політики російського царизму сприяли політизації українського національного руху. Його найрадикальніших учасників уже не могла задовольнити лише культурно-просвітницька діяльність: видання українських книжок і журналів, публікації фольклорних записів, фахового вивчення та популяризації знань з історії України. На передній край боротьби проти національного гноблення висунулися загальні суспільно-політичні вимоги ліквідації самодержавно-кріпосного режиму, встановлення демократично-республіканського ладу з державною незалежністю України.
Навесні 1846 р. у Києві виникла таємна українська політична організація — Кирило-Мефодіївське товариство (або братство), яке вперше в історії українського суспільного руху висунуло політичні програмні завдання, спрямовані на докорінну перебудову тогочасного суспільства. Його засновниками були М. Костомаров, М. Гулак, В. Білозерський. Товариство було названо на честь відомих слов'янських братів-просвітителів, православних святих — Кирила і Мефодія. Знаком товариства був перстень з написом «Св. Кирило і Мефодій, січень 1846». У засіданнях товариства активну участь брали Т. Шевченко, П. Куліш, полтавський поміщик, педагог і журналіст М. Савич, поет-перекладач О. Навроцький, етнограф-фольклорист П. Маркович, поет і публіцист Г. Андрузький, педагоги О. Тулуб, Д. Пильчиков, І. Посяда.
Всього до Кирило-Мефодіївського товариства увійшли 12 осіб. Майже всі вони були на той час викладачами або студентами віком від 19 до ЗО років. Більшість з них походила з дрібномаєткових дворян.
Северная война 1700 - 1721год. Правление Петра 1 1682-1725год. 1700год- осада Нарвы- бегство союзников, поражение русских. 1702год- взята крепость Нотебург- русские взяли. 1703год- взята крепость Ниеншанск- русские взяли. 16 апреля 1703год - заложена Петропавловская крепость - основание города Санкт-Петербурга, Создание Балтийского флота. 1704год - взятие Нарвы - русские взяли. 1708год сентябрь - битва у деревни Лесной - ,,Мать Полтавской битвы". Измена украинского Гетмана Ивана Мазепы, его переход на сторону шведского короля Карла 12. 27 июня 1709 год - Полтавская битва - разгром шведов на суше. 1714год - морское сражение у мыса Гангут - победа русских ( адмирал Апраксин). 1720год - морское сражение у острова Гренгам - разгром шведского флота. Итоги войны: 1721год- Ништадский мирный договор. Россия получила : Лифляндию , Эстляндию , Ингерманландию , ( часть Латвии, Литвы и Эстонию, Корелу , Ям, Кополье, Иван город, Орешек.). Российская армия стала величайшей в Европе, а Петр великим полководцем. 1721 год - Россия стала империей, а Пётр императором . 1710 - 1711год - Русско- турецкая война возврат туркам - Азова. 1722 год - поход в Иран, Россия получила : часть Дагестана, часть Азербайджана , но обязалась воевать в Афганистане.
История освоения минеральных ресурсов. На территории Марокко найдено бронзовое и медное оружие, изготовленное из местного сырья во 2-м тысячелетии до н.э. Были известны серебряные и медные рудники на юге страны, эксплуатировавшиеся также в первые века н.э. После образования исламских государств (8 в.) начинается интенсивное развитие горного промысла в Марокко, о котором сообщают как письменные источники, так и археологические остатки шахт, штолен, плавильных печей. В 10-13 вв. существовали 2 типа рудников: крупные рудники благородных металлов, контролируемые государством, и мелкие разработки, принадлежавшие племенам и отдельным семьям. Арабский географ аль-Якуби (конец 9 в.) сообщает о наличии в Марокко золота, которое "выходит изземли, как растения"; предполагается, что речь идёт о месторождении на юго-востоке страны, в области Дра.О серебряных рудниках имеются сведения в произведениях арабских писателей 9-13 вв. Крупнейшие из этих рудников ("Авам", "Згундер", "Тамедульт") достигают расцвета в 13 веке. Для водоотлива на них использовались нории с приводом от водяного колеса. Эксплуатацию начинали обычно траншеей, достигавшей глубины 15-20 м. При более глубоком залегании рудных жил прорывали вертикальный колодец до их основания и вели добычу по восстанию, расширяя выработку до образования камеры. Для опоры часть руды оставляли в целиках. Несколько камер соединяли, что облегчало проветривание; для интенсификации воздушного потока зажигали костры. Спуск и подъём осуществлялся по вырубленным в стенках стволов лестницам или по верёвкам. Наиболее крупные рудники, располагавшиеся на горных склонах, представляли собой сложный комплекс разветвлённых выработок: штолен, спусков, стволов и камер. Медные рудники эксплуатировались на юго-востоке (Сиджильмаса), в провинции Cyc (Игли).Очень чистая медь добывалась близ г. Касба-Тадла, на реке Умм-эр-Рбия. В 14-15 вв. происходит постепенный упадок ведущих отраслей горнодобывающей промышленности, связанный с истощением месторождений, отсутствием леса и позднее с конкуренцией европейских стран. Тем не менее писатель 16 века Лев Африканский сообщает о добыче железной руды в горах Деменсера, севернее Таруданта (Высокий Атлас) и в области племён Игезулен в Антиатласе, а также в Эль-Джуму на северо-востоке страны. Серебряный рудник действовал в Антиатласе, а золотой рудник, открытый в 16 веке, по сообщению Диего де Toppeca, был засыпан по приказанию султана, чтобы не привлекать внимания европейцев. Руды меди добывались в Антиатласе, свинца и сурьмы — у подножия Атласских гор, мрамор — в горах Хантата, юго-восточнее г. Марракеш, соль — на северном побережье страны. На юге, на реке Дра, добывали асбест, из которого изготавливались несгораемые верёвки и поводья. В 17-18 вв. продолжалась добыча руд меди, свинца и олова (Ульмес). Марокканское олово вывозилось во Францию и другие страны Европы, и некоторое время успешно конкурировало с английским. С началом промышленной революции (18 в.) марокканские полиметаллические рудники не смогли конкурировать с европейским производством, и в 1-й половине 19 века горнодобывающая промышленность Марокко свёртывается, чему архаичность техники и политическая нестабильность. Действовали 1-2 небольшие шахты по добыче медных руд в провинции Cyc.
Відповідь:
Нижче
Пояснення:
У 1843—1844 pp. була видана п'ятитомна «История Малороссии» Миколи Марковича, в якій автор використав фактичний матеріал козацьких літописів XVII—XVIII ст. На відміну від поміркованого монархіста Бантиш-Каменського, Маркович належав до демократичних кіл українського дворянства, і його праця рішучіше обстоювала правомірність державної незалежності України.
У цей період активну роль в українському національно-культурному відродженні відіграє Київ з його університетом (відкритий у 1834 р.), в якому концентрувались представники української інтелігенції всіх регіонів. Саме з Києвом пов'язані перші кроки суспільно-політичної діяльності Тараса Шевченка. Тут у 30—40-х роках активну громадську і культурну роботу здійснювали перший ректор Київського університету, історик, філолог, етнограф і природознавець М. Максимович, історик М. Костомаров, письменник П. Куліш, діяч культури В. Білозерський та ін.
Всупереч намаганням царату перетворити Київ на бастіон самодержавства і русифікації, місто на початку 40-х років XIX ст. стає центром суспільно-політичного і культурного життя України, звідки національно-визвольні ідеї поширювалися на всі українські землі.
На той час криза кріпосницького господарювання, посилення колонізаторської політики російського царизму сприяли політизації українського національного руху. Його найрадикальніших учасників уже не могла задовольнити лише культурно-просвітницька діяльність: видання українських книжок і журналів, публікації фольклорних записів, фахового вивчення та популяризації знань з історії України. На передній край боротьби проти національного гноблення висунулися загальні суспільно-політичні вимоги ліквідації самодержавно-кріпосного режиму, встановлення демократично-республіканського ладу з державною незалежністю України.
Навесні 1846 р. у Києві виникла таємна українська політична організація — Кирило-Мефодіївське товариство (або братство), яке вперше в історії українського суспільного руху висунуло політичні програмні завдання, спрямовані на докорінну перебудову тогочасного суспільства. Його засновниками були М. Костомаров, М. Гулак, В. Білозерський. Товариство було названо на честь відомих слов'янських братів-просвітителів, православних святих — Кирила і Мефодія. Знаком товариства був перстень з написом «Св. Кирило і Мефодій, січень 1846». У засіданнях товариства активну участь брали Т. Шевченко, П. Куліш, полтавський поміщик, педагог і журналіст М. Савич, поет-перекладач О. Навроцький, етнограф-фольклорист П. Маркович, поет і публіцист Г. Андрузький, педагоги О. Тулуб, Д. Пильчиков, І. Посяда.
Всього до Кирило-Мефодіївського товариства увійшли 12 осіб. Майже всі вони були на той час викладачами або студентами віком від 19 до ЗО років. Більшість з них походила з дрібномаєткових дворян.