формах доисторической культуры какого-либо народа может служить язык.
Свидетельства и следы доисторических культур народов заключены в их языках. Видимо, по этой причине ученые, стремящиеся осветить в трудах, относящихся к истории культуры, доисторические периоды различных народов, обычно используют данные лексики языков этих народов (6). Наличие в языке какого-либо народа слов, относящихся к сельскому хозяйству, наименований орудий труда, используемых в данной области, названий высеваемых культур, свидетельствует о том, что народ, говорящий на этом языке, уже занимался сельским хозяйством в эпоху, когда языки только начинали возникать и формироваться. Наличие в языке какого-либо народа и национальных названий металлов, игравших большую роль в истории культуры, доказывает то, что народ, говорящий на этом языке, использовал металлы в эпоху, когда возникали языки, потому что у всех народов эпоха возникновения языка предшествовала исторической эпохе. Если мы станем изучать тюркский язык в сфере сельского хозяйства и металлургии, то мы убедимся, что тюрки уже в доисторические эпохи достигли высокого уровня цивилизации, потому что в тюркском языке наименования всех известных пищевых зерновых культур, использующиеся в сельском хозяйстве, являются словами чисто тюркского происхождения. Такие слова как «bugday» (пшеница), «arpa» (ячмень), «dan» (просо) (7), «yulaf» (овес) (8) во всех тюркских диалектах являются сугубо тюркскими словами. Ни одно из этих слов не является заимствованным из других языков. Отсюда становится ясно, что древние тюрки сами открыли факт того, что эти культуры дают съедобное и калорийное зерно. Кроме наименований этих культур, названия и многих других калорийных культур, например, таких, как лук и чеснок, произраставших в Средней Азии, являются тюркскими.
Представляется, что просо (dan) было первой съедобной культурой, которая была известна тюркам, ибо в тюркском языке между глаголом «tanmak» (9), имеющим значения «сеять, пахать» и между словом «dan» (tank), несомненно, существует некая связь.
«Tank» (dan) это продукт, получаемый посредством «tanmak» (пахоты) (10).
Древние тюрки земледельца называли «tarik^i» (11), а участок для посевов «tariglak» (12). (Сейчас это слово в современном турецком языке звучит как «tarla».) Сегодня в языках некоторых даже очень цивили- зованных наций не существует слов, соответствующих слову «tarla». Чтобы выразить данное понятие, эти нации использовали иностранные слова. В финском языке, например, «поле» будет «pelto» (13). Слово «pelto», несомненно, является деформированной формой немецкого слова «Feld». Это показывает, что в эпоху формирования финского языка финны являлись народом-охотником, не занимавшимся земледелием.
Важным орудием земледельческого труда является «saban» (плуг). Более древняя форма этого слова «sapan» (14). «Sapan» - слово, происходящее от тюркского глагола «sapmak». В древнетюркском же языке глагол «sapmak» имел значение «рвать, одну вещь силой вставить внутрь другой вещи» (15).
Это также показывает, что тюрки были народом, который самостоятельно изобрел орудия земледельческого труда. Между тем предполагается, что слово «РА^» в языке немецкой нации, на сегодняшний день достигшей высокого уровня цивилизации, возникло путем заимствования слова «плуг» из славянского языка. В турецком языке, кроме слова «saban», и все другие слова, такие, как «orak» (серп), «gapa» (мотыга), «kazma» (кайла), являются словами тюркского происхождения. Уже в доисторические времена большая часть тюркских земель представляла собой засушливые регионы, в которых дождей не было вовсе или они были очень редки. В таких регионах возможно было лишь багарное земледелие. Тюрки уже в доисторические времена знали поливное земледелие. Во всей Центральной Азии оросительные каналы называются тюркским словом «ark». Каналы, прорытые для орошения полей, древние тюрки называли арыками, потому что глагол «armak» имел значения «рассекать, рыть» (16).
1846-го в Києві було створено Кирило-Мефодіївське братство з його національно-українською програмою проте вже наступного року товариство було викрито, а його учасників і прихильників заарештовано, а потім засуджено до тривалих термінів заслання. Невдовзі революція 1848 р. стала нетривалим підготовчим етапом національно-культурного відродження і сприяла розгортанню динамічного політичного руху галицьких українців. Потужними рушійними силами тут були організуюча роль УГКЦ і, до певної міри, політика Відня, що використовував русинів у боротьбі з польським домінуванням в Галичині. Виникали національні організації, очолені Головною Руською Радою з місцевими осередками, з'явилась українська преса. Згуртуванню національних сил сприяли вибори до парламенту та діяльність у ньому українських депутатів, а також робота делегатів-українців у Слов'янському з'їзді. Було розроблено національно-політичну програму, в якій проголошено єдність усіх українців і висунуто гасло поділу «коронного краю Галичини» з метою подолання переваги поляків у населеній переважно українцями Східній Галичині. Проте в умовах австрійського неоабсолютизму політичні національні організації зійшли зі сцени, а репрезентований клерикалами-консерваторами та русофілами-старорусинами національний рух втратив свої позиції.
Тим часом українська інтелігенція Росії, скористалася відносно ліберальною тогочасною політикою. Літератори та історики в Петербурзі гуртувалися навколо журналу «Основа», з'явилася мережа громадських товариств. Опісля січневого повстання 1863 р. (в якому взяла участь значна частина українців) почалися переслідування зародків «українофільського» руху, що розглядався як «польська інтрига». Це пояснювалося тим, що польський національний рух розвивався пліч-о-пліч з українським одночасно. Валуєвським указом українській мові було відмовлено в праві на існування, а друкування книжок цією «неіснуючою» мовою заборонено. На початку 70-х рр. були відроджені громади, а в інтелектуальних колах Києва університетські професори В. Антонович і М. Драгоманов окреслили більш диференційовані національно-політичні програми. Однак умови для розгортання національно-культурного руху незабаром погіршилися. Відбулися чергові репресивні акції, зокрема Емський указ.
Від середини 60-х рр., пожвавлюється національний рух у Галичині. Передумовою цього стало утвердження австрійського конституціоналізму, що гарантував основні громадські права та уможливлював політичну активність. Консервативне «москвофільське» угруповування почало втрачати популярність, поступаючись молодшому поколінню народовців. Засновувалися національні організації, як-то, «Просвіта» 1868 р., що з до численних читалень поширювала народну освіту та виховувала національну свідомість. В 1873 р. засновується культурно-наукове Товариство ім. Шевченка, і у 80-х рр. виникають перші українські кооперативи. Агітацію в середовищі селянства провадились разом з греко-католицьким кліром. Це сприяло успіхові, але в той же час змушувало ставити значно поміркованіші цілі. Тому такі інтелектуали, як І. Франко і М. Павлик, стали ініціаторами радикальної та соціалістичної течії, що розвивалася під впливом ідей Драгоманова, який з політичних мотивів 1876 р. емігрував з Росії. Вони заснували 1890 р. першу сформовану українську політичну партію — Русько-українську радикальну партію. Було створено патріотичні спортивні товариства: «Сокіл», на кшталт чеського, і «Січ», швидко розвивалася україномовна періодика.
На загал зародження українського націоналізму відбулось на зламі XVIII—XIX ст. як визнання власних культурних особливостей козацько-шляхетської еліти та культурницьких інтересів нової інтелігенції. Саме поняття «націоналізм» було введене в 1880 — 1890-х роках. На той час воно ототожнювалося, головне, з культурним самовизначенням представників української інтелігенції або як альтернатива «шовінізму»
Объяснение: