Українські землі, які входили у цей час до складу Російської та Австрійської імперій, стали об'єктом зіткнення ворогуючих коаліцій. При цьому інтереси українського народу не враховувалися. Підтвердилося сказане І. Франком ще у 1889 р.'; «На шахівниці політики Європи українці не є навіть нікчемною пішечкою».
Загарбання українських земель було невід'ємною частиною агресивних планів Росії, Німеччини та Австро-Угорщини. Остання претендувала на розширення своїх володінь за рахунок Волині та Поділля, Німеччина зазіхала на іншу територію України, а також Прибалтику, Білорусію, Кавказ з метою виходу до Ірану, Середньої Азії та Індійського океану. Росія намагалася просунути кордони імперії до Карпат, здійснюючи свою давню політику збирання «руських земель». Після вступу у війну Туреччини розроблявся план захоплення Північного Причорномор'я і встановлення турецького контролю над Чорним морем.
З початком війни українські землі перетворилися на арену воєнних дій, а самі українці змушені були воювати за чужі інтереси і брати участь у нав'язаному братовбивчому протистоянні. Адже з майже 24 млн. українців, які жили у підросійській Україні, в російську армію було мобілізовано 3,5 млн. українців, а в австро-угорську — понад 250 тис. Війна зумовила глибоку кризу українського національного руху: між українцями ворогуючих сторін виросла прірва. В Австро-Угорщині відверто проавстрійські позиції зайняла утворена 1 серпня 1914 р. у Львові Головна українська рада (ГУР), до якої увійшли націонал та соціал-демократи. її головою став К. Левицький — відомий у Галичині громадсько-політичний діяч. У маніфесті ГУР від 3 серпня зазначалося: «Ненаситність царської імперії загрожує нашому національному життю..., яке знайшло охорону в конституційному ладі австрійської держави».
Головна українська рада виступила з ініціативою створення українських загонів для боротьби проти Росії. Діячі ГУР вбачали у цих загонах основу майбутньої української армії. Тому австрійська влада, навіть маючи гостру потребу у живій силі, чинила перешкоди у їх формуванні. У легіон Українських січових стрільців (УСС) із 28 тис. добровольців було зараховано лише 2,5 тис. українців.
Одночасно з ГУР у Львові 14 серпня 1914 р. емігранти зі Східної України заснували «Союз визволення України» (СВУ), який очолили Д. Донцов, В. Дорошенко, А. Жук та ін. Його головою став Д. Донцов (1883—1973), який ще до війни висунув програму побудови Української незалежної держави, ставши ідеологом українського націоналізму. СВУ вважаючи, що на руїнах розбитої Російської імперії виникне самостійна Українська держава, підтримав Німеччину та Австро-Угорщину. Союз повів активну агітаційну роботу, домігся, щоб українські полонені були зібрані в окремі табори. Пізніше, у 1918 p., з них утворяться дві дивізії — Сірожупанників та Синьожупанників (від кольору уніформи), які візьмуть участь у боротьбі за незалежність Української держави.
Внутренняя политика Карла Великого направлена на централизацию государственного управления (особенно ярко это проявилось в организации областного и местного управления, во введении института королевских посланцев и т. д.) . Карл Великий поддерживал союз как с папой, так и с местной церковной иерархией. Его правление было важным этапом в формировании феодальных отношений в Западной Европе: ускорился процесс закрепощения крестьянства, усилился рост крупного землевладения и самостоятельности землевладельческой знати. При Карле Великом наблюдался определенный подъем в области культуры - так называемое "Каролингское возрождение". Карл Великий - один из немногих крупных политических деятелей Раннего Средневековья, о котором источники сохранили богатый исторический материал.
Загарбання українських земель було невід'ємною частиною агресивних планів Росії, Німеччини та Австро-Угорщини. Остання претендувала на розширення своїх володінь за рахунок Волині та Поділля, Німеччина зазіхала на іншу територію України, а також Прибалтику, Білорусію, Кавказ з метою виходу до Ірану, Середньої Азії та Індійського океану. Росія намагалася просунути кордони імперії до Карпат, здійснюючи свою давню політику збирання «руських земель». Після вступу у війну Туреччини розроблявся план захоплення Північного Причорномор'я і встановлення турецького контролю над Чорним морем.
З початком війни українські землі перетворилися на арену воєнних дій, а самі українці змушені були воювати за чужі інтереси і брати участь у нав'язаному братовбивчому протистоянні. Адже з майже 24 млн. українців, які жили у підросійській Україні, в російську армію було мобілізовано 3,5 млн. українців, а в австро-угорську — понад 250 тис. Війна зумовила глибоку кризу українського національного руху: між українцями ворогуючих сторін виросла прірва. В Австро-Угорщині відверто проавстрійські позиції зайняла утворена 1 серпня 1914 р. у Львові Головна українська рада (ГУР), до якої увійшли націонал та соціал-демократи. її головою став К. Левицький — відомий у Галичині громадсько-політичний діяч. У маніфесті ГУР від 3 серпня зазначалося: «Ненаситність царської імперії загрожує нашому національному життю..., яке знайшло охорону в конституційному ладі австрійської держави».
Головна українська рада виступила з ініціативою створення українських загонів для боротьби проти Росії. Діячі ГУР вбачали у цих загонах основу майбутньої української армії. Тому австрійська влада, навіть маючи гостру потребу у живій силі, чинила перешкоди у їх формуванні. У легіон Українських січових стрільців (УСС) із 28 тис. добровольців було зараховано лише 2,5 тис. українців.
Одночасно з ГУР у Львові 14 серпня 1914 р. емігранти зі Східної України заснували «Союз визволення України» (СВУ), який очолили Д. Донцов, В. Дорошенко, А. Жук та ін. Його головою став Д. Донцов (1883—1973), який ще до війни висунув програму побудови Української незалежної держави, ставши ідеологом українського націоналізму. СВУ вважаючи, що на руїнах розбитої Російської імперії виникне самостійна Українська держава, підтримав Німеччину та Австро-Угорщину. Союз повів активну агітаційну роботу, домігся, щоб українські полонені були зібрані в окремі табори. Пізніше, у 1918 p., з них утворяться дві дивізії — Сірожупанників та Синьожупанників (від кольору уніформи), які візьмуть участь у боротьбі за незалежність Української держави.