Вели́ке князі́вство Лито́вське, Ру́ське, Жемайтійське та ін. (дав.-рус. Великое князство Литовское, Руское, Жомойтское и иныхъ, лат. Magnus Ducatus Lithvaniae, Rusiae, ..., etc.[9][10][11]) — монархічна держава у Східній Європі часів середньовіччя і нової доби. Одна з найбільших європейських держав пізнього середньовіччя, у час найбільшої могутності поширювала владу на територію сучасної, Білорусі, більшої частини України-Руси, Литовської Республіки, крайньої західної частини Росії, Молдови, невеликих частин на сході Польщі (Підляшшя[12]) та півдні Латвії (Курземе, Земгале), загалом близько 850 тис. км², на якій мешкало від 3,8 до 8 млн осіб різних етносів у різний час [⇨]. Столиця розташовувалася спочатку в Новогрудку (Новгороді)[2] на колишніх ятвязьких землях, колонізованих Руссю у XII столітті, а згодом у Троках та Вільні (з 1323)[13].
Існувала впродовж 1236–1795 років. Уперше назва «Литва» зафіксована у німецьких хроніках 1009 року. Велике князівство було повстало на землях балтських племен XIII столітті як язичницька держава Міндовга [⇨]. Вела перманентні війни із сусідами: Московією на сході, Тевтонським орденом на заході, Польщею та Галицько-Волинським князівством — Руським королівством на південному заході. Велике князівство зазнало значної територіальної експансії у XIV столітті за правління Гедиміна та його нащадків [⇨].1385 року великий князь литовський Ягайло уклав Кревську унію з Польським королівством, згідно з якою обидві монархії об'єднувались під владою єдиного правителя [⇨]. 1569 року, за результатами Люблінської унії, Велике князівство об'єдналося із Короною Польською у федеративну державу Річ Посполиту [⇨]. До 1569 року князівство керувалося спадковими монархами, що носили титул Великих князів Литовських, Руських і Жемайтських; після 1569 — виборними монархами, що мали подвійний титул Королів Польських і Великих князів Литовських [⇨]. Децентралізована влада на місцях належала князям і шляхті різних національностей. Через занепад Речі Посполитої у XVIII столітті, спричиненого шляхетською анархією, опинилася під впливом Російської імперії. 1772 року, внаслідок першого поділу Речі Посполитої, втратила Східну Білорусь. У 1792 і 1795, після другого й третього поділів, остаточно анексована Російською імперією [⇨].
1387 року в князівстві було прийняте християнство за латинським обрядом [⇨]. В елітарній культурі певний час панували руська мова (староукраїнська) та православ'я, які у XV—XVI столітті витіснили польська мова та католицизм [⇨]. Основний масив документальних джерел з історії Великого князівства зберігся у складі Литовської метрики — архіві литовської державної канцелярії[14]. З тогочасних оповідних джерел найбільший інтерес становлять білорусько-лит
Евпатий Коловрат - с отрядом в 1700[3] человек Евпатий пустился в погоню за монголами. Настигнув их в Суздальских землях, внезапной атакой полностью истребил их арьергард. Умер в битве с богатырём Хостоврулом. Из-за уважения Батый похоронил его по крестьянским традициям.
Юрий Всеволодович-Великий князь ранее начал новый сбор войск на реке Сити. 11 марта 1238 года в битве на реке Сити войска Великого князя были разбиты на лагере второстепенными силами монголов во главе с Бурундаем, следовавшими отдельно от основных сил другим маршрутом. Сам Юрий был убит.
Одной из самых тяжелых повинностей для всех слоев русского населения были ежегодные платежи Орде – «ордынский выход» или ордынская дань.
Баскаки старались выжать из народа все, что могли. Чтобы никто не ушел от дани, несколько раз проводилась перепись населения. В 1257-1259 годах монгольские чиновники – численники – провели на Руси перепись населения. Все жители были переписаны и обязаны были ежегодно платить большую дань. Дань не платило только духовенство, которое завоеватели стремились использовать для укрепления своей власти.
Сбор дани всегда сопровождался насилием и грабежом, тех кто не платил обращали в рабов.
Другой тяжелой повинностью была обязанность поставлять воинов в монголо-татарское войско, принимать участие в военных походах.
Вели́ке князі́вство Лито́вське, Ру́ське, Жемайтійське та ін. (дав.-рус. Великое князство Литовское, Руское, Жомойтское и иныхъ, лат. Magnus Ducatus Lithvaniae, Rusiae, ..., etc.[9][10][11]) — монархічна держава у Східній Європі часів середньовіччя і нової доби. Одна з найбільших європейських держав пізнього середньовіччя, у час найбільшої могутності поширювала владу на територію сучасної, Білорусі, більшої частини України-Руси, Литовської Республіки, крайньої західної частини Росії, Молдови, невеликих частин на сході Польщі (Підляшшя[12]) та півдні Латвії (Курземе, Земгале), загалом близько 850 тис. км², на якій мешкало від 3,8 до 8 млн осіб різних етносів у різний час [⇨]. Столиця розташовувалася спочатку в Новогрудку (Новгороді)[2] на колишніх ятвязьких землях, колонізованих Руссю у XII столітті, а згодом у Троках та Вільні (з 1323)[13].
Існувала впродовж 1236–1795 років. Уперше назва «Литва» зафіксована у німецьких хроніках 1009 року. Велике князівство було повстало на землях балтських племен XIII столітті як язичницька держава Міндовга [⇨]. Вела перманентні війни із сусідами: Московією на сході, Тевтонським орденом на заході, Польщею та Галицько-Волинським князівством — Руським королівством на південному заході. Велике князівство зазнало значної територіальної експансії у XIV столітті за правління Гедиміна та його нащадків [⇨].1385 року великий князь литовський Ягайло уклав Кревську унію з Польським королівством, згідно з якою обидві монархії об'єднувались під владою єдиного правителя [⇨]. 1569 року, за результатами Люблінської унії, Велике князівство об'єдналося із Короною Польською у федеративну державу Річ Посполиту [⇨]. До 1569 року князівство керувалося спадковими монархами, що носили титул Великих князів Литовських, Руських і Жемайтських; після 1569 — виборними монархами, що мали подвійний титул Королів Польських і Великих князів Литовських [⇨]. Децентралізована влада на місцях належала князям і шляхті різних національностей. Через занепад Речі Посполитої у XVIII столітті, спричиненого шляхетською анархією, опинилася під впливом Російської імперії. 1772 року, внаслідок першого поділу Речі Посполитої, втратила Східну Білорусь. У 1792 і 1795, після другого й третього поділів, остаточно анексована Російською імперією [⇨].
1387 року в князівстві було прийняте християнство за латинським обрядом [⇨]. В елітарній культурі певний час панували руська мова (староукраїнська) та православ'я, які у XV—XVI столітті витіснили польська мова та католицизм [⇨]. Основний масив документальних джерел з історії Великого князівства зберігся у складі Литовської метрики — архіві литовської державної канцелярії[14]. З тогочасних оповідних джерел найбільший інтерес становлять білорусько-лит