ник Карла Великого Людовик I Благочестивый (814— 840), прозванный так за свою религиозность, приверженность христианской церкви, уже в 817 г. в Ахене обнародовал Акт «О порядке в Империи», по которому разделил империю между своими сыновьями: императорский титул получил Лотарь, который с этого времени становился соправителем отца; Пипин сохранял за собой Аквитанию, королем которой он был уже три года, а также Васконию и Испанскую марку; самый младший, Людовик, получал большую Баварию и земли, примыкающие к ней на востоке. Отсюда видно, что раздел коснулся
1. расширение полномочий парламентов, расширение избирательны прав граждан в пользу всеобщих выборов, снятие ограничений на деятельность различных политических и общественных организаций
2.Республики - Франция, Швейцария, США, Мексика, Бразилия, Аргентина, Колумбия, Венесуэлла, Эквадор, Перу, Чили, Парагвай, Уругвай
Монархии - Англия, Швеция, Дания Германия, Нидерланды, Бельгия, Испания, Португалия, Италия, Германия, Люксембург, Австро-Венгрия, Сербия, Румыния, Османская империя, Россия, Греция, Япония, Таиланд
3.если предоставить право голоса всем то правящие круги потеряют власть. Естественно, что большая часть населения - это небогатые и не знатные. Лишь меньшая часть общества обладают богатством. Поэтому если на выборах проголосует всё население, то большинство голосов получат представители "простого" народа и аристократическая верхушка потеряет власть.
4.XIX век еще не был веком массовых движений. Массовое общество возникло с массовым производством. Первая треть века. Социальный состав партий 19 в. был "однороден". Партии объединяли представителей той или иной социальной группы
5.Социализм, Либерализм , Монархизм
Відповідь:
Пояснення:
Євге́н Харла́мпійович Чикале́нко (9 (21) грудня 1861, Перешори, Україна — 20 червня 1929, Подєбради, Чехословаччина або Прага, Чехословаччина) — визначний громадський діяч, благодійник, меценат української культури, агроном, землевласник, видавець, публіцист. Один з ініціаторів скликання Центральної Ради.Народився 9 (21) грудня 1861 року в селі Перешори, тепер Подільський район, Одеська область, Україна.
У 1875–1881 — навчався в Єлисаветградській реальній школі. Сидів за однією партою з Панасом Тобілевичем (Саксаганським), знав його братів — Миколу Садовського та Івана Карпенко-Карого. У тому самому класі вчився Олександр Тарковський — батько поета Арсенія Тарковського і дід кінорежисера Андрія Тарковського.[1]
Освіту здобув у Харківському університеті (природничий відділ), де був діяльним в українській студентській громаді й у драгоманівському радикальному гуртку (керівник Володимир Мальований), за участь в якому був заарештований (1884) і перебував 5 років під наглядом поліції в селі Перешори. В університеті познайомився з курсисткою Марією Садик, родом із Лубенщини, з якою 1883 року вирішили побратися[2].
На той час батько вже помер. Тож Євген Чикаленко починає господарювати в родинному маєтку самостійно. У цей час експериментує як агроном, навіть у посушливі роки домагається хорошого врожаю на своїх полях. Пише і видає практичні поради для сільського господарства: «Розмови про сільське хазяйство» у 5 книгах (Одеса (1897), пізніше — Петербург (1910-1912)), що з'явилися півмільйонним накладом і становили своєрідну популярну енциклопедію.
У 1894 переїхав до Одеси, а в 1900 — до Києва, де включився в громадське життя. У Києві протягом 1900-04 мешкав на Маріїнсько-Благовіщенській вулиці (тепер — вул. Саксаганського), 91 (флігельний будинок, має статус пам'ятки історії), звідти переїхав до придбаного ним будинку № 56 на цій же вулиці (не зберігся)[3].
Був меценатом різних починів: на його гроші видано «Російсько-український словарь» Уманця-Комарова (Львів, 1893–1898), він допомагав журналу «Кіевская старина», даючи нагороду (1000 крб) за найкраще написану історію України та сплачуючи гонорари за українські твори письменства, друковані в «Кіевской старине»; організував при Науковому товаристві імені Шевченка у Львові фонд ім. Мордовця для до українським письменникам, фінансував тижневик Революційної української партії «Селянин» у Львові, став головним фундатором «Академічного Дому» у Львові (25 000 крб), заохочуючи наддніпрянську молодь їхати на студії до Львова.
Був активним членом «Старої громади» (з 1900), Загальної української безпартійної демократичної організації, Української демократичної партії (з 1904), Української демократично-радикальної партії (з 1905 р.); 1908 року був ініціатором заснування Товариства українських поступовців і його фактичним головою.
Найбільше до поширення національної свідомості спричинився фундацією (за підтримки Василя Симиренка і Леоніда Жебуньова) єдиних українських щоденних газет на Наддніпрянщині — «Громадська Думка» (1906) і «Рада» (1906–1914).
Під час Першої світової війни ховався від переслідування поліції у Фінляндії, Петрограді, Москві; з початком революції 1917 повернувся до Києва. Саме Чикаленко був ініціатором скликання Центральної Ради. Він також закликав Михайла Грушевського повернутися з Москви й очолити цей орган. Водночас сам участі в політичній діяльності не брав.
У січні 1919 виїхав до Галичини (де згодом його інтернували поляки).
З 1920 перебував у Рабенштайні (Австрія).
Будучи в еміграції, жив у великій бідності. Українська газета «Свобода» у США навіть оголошувала збір коштів на його лікування.
З 1925 очолював Термінологічну Комісію при Українській господарській академії у Подєбрадах.
Помер 20 червня 1929 року в місті Подєбради, в Чехії, заповівши розвіяти його прах у рідному селі Перешори. Але його заповіт не був втілений в життя. В 1998 році в селі Перешори Подільського (Котовського) району Одеської області відбулось перепоховання праху його сина Левка, привезеного зі США, який також заповів розвіяти його прах на батьківщині Чикаленків.[4]
Свій досвід у сільському господарстві виклав у брошурі «Розмова про сільське хазяйство» (1897). У формі розмови із селянином у ній оповідається про ефективні методи агрономії. Свою брошуру Євген Харлампійович написав українською мовою і потім аж п'ять років добивався її видання, причому дозвіл підписував сам міністр внутрішніх справ Росії, оскільки українська мова на той час була забороненою. Автор «Спогадів» (І–II, Львів, 1925–1926) та «Щоденника 1917–1919» (Львів, 1931), які дають багатий матеріал до історії українського руху кінця XIX і початку XX століть.