Розвиток шкільництва в Галицько-Волинській державі
У XII ст. Київська Русь розпадається на багато великих самостійних князівств: Київське, Чернігово-Сіверське, Новгородське, Галицько-Волинське і ін., між якими зберігаються політичні, економічні та культурні зв’язки. У цей час виникають нові тенденції в галузі освіти і виховання.
Крім князівських і боярських верхів письменність проникає в середовище жінок із нижчих соціальних станів ігається тенденція здобувати освіту за кордоном; у центрах князівств (в Києві, Галичі, Чернігові та ін. містах) відкриваються школи підвищеного типу.
Останні не мали єдиної структури. У них поглиблено вивчалися ті предмети, які б забезпечили участь у державно-адміністративному управлінні. На першому місці стояло вивчення слов’янської і руської мов з граматичними правилами. Практикувалось написання учнями творів. Тут також вивчалась грецька, а в школах Галича – ще й латинська мови. Є дані, які свідчать про вивчення в школах "семи вільних мистецтв", а також юридичного кодексу.
Розвиток освіти був перерваний навалою орд Батия, що не дало можливості піднятися руським школам підвищеного типу до рівня західноєвропейських університетів. Осередки культури переміщувалися з Києва на захід – в Галицько-Волинське князівство, яке продовжувало древньоруські культурні традиції і зберігало незалежність до ХIV ст. Освіта і культура тут розвиваються на українській мовно-етнічній основі.
+Про високий рівень освіти і культури в князівстві свідчить Галицько-Волинський літопис. Галицько-Волинська Русь мала добре розвинене приватне шкільництво духовного і світського характеру.
Елементарна освіта представлена школою-дяківкою, що містилась за місцем проживання учителя. Навчання починалося з 7 років. Не було чітко встановленого терміну навчання і початку року. Питання оплати за навчання вирішувалось на основі приватної угоди вчителя з батьками. Обсяг знань, як правило, обмежувався умінням читати релігійні книги. Деколи за додаткову плату учня вчили писати і рахувати.
У школах єпископських кафедр і в окремих монастирських школах іноді давалась більш широка богословська освіта, оскільки там працювали освіченіші вчителі і зосереджувались великі зібрання книг.
Серед феодальної верхівки було поширеним виховання дітей близько до традицій західноєвропейського лицарства, що пояснюється тісними зв’язками Галицько-Волинської Русі з західними державами.
Рядові священики навчались в домашній школі свого батька або в монастирській. До їх освіти не ставились високі вимоги, але вони обов’язково повинні були бути грамотними.
Методика навчання грамоті була такою ж, як і в попередні століття в Київській Русі. Дальшого поширення набувала самоосвіта, роль якої прирівнюється до ролі бесід і диспутів видатних філософів з учнями, що мало місце у стародавній Греції. Галицько-Волинська Русь, а рівно і всі інші землі Київської Русі, мала багато людей, для яких потяг до знань (до “книжного почитания”) був понад усе.
Федор Алексеевич был человеком слабым, болезненным, ходил опираясь на палку, надевал и снимал шапку только с придворного, так как в детстве упал с лошади. Кроме того, он, как и его отец, болел цингой. Царю не нравились пышные церемонии, он отличался скромным нравом и спокойным характером, за что его, подобно Алексею Михайловичу, называли Тишайшим. Государь любил также животных. С его именем связано устройство в селе Воскресенском зверинца и создание во многих дворцовых селах конных заводов. В молодости государем руководили представители двух незнатных родов — Иван Максимович Языков и Алексей Тимофеевич Лихачев. По их выбору он в 1680 году женился на дочери воеводы Семена Федоровича Грушецкого Агафье Семеновне. Под влиянием жены Федор Алексеевич принял ряд постановлений, в результате которых в Москве стали создавать польские и латинские школы, а также брить бороды. Агафья Семеновна умерла в 1681 году вместе с новорожденным царевичем Ильей. 14 февраля 1682 года государь вновь женился, на этот раз на родственнице Языкова семнадцатилетней Марии Матвеевне Апраксиной, дочери стряпчего Матвея Васильевича Апраксина.
Скончался царь через два месяца после свадьбы, 27 апреля 1682 года в Москве, не дожив до 21 года один месяц. Похоронен Федор Алексеевич в Архангельском соборе Московского Кремля. Потомства не имел.
Сори мне нужна бали удачи