С одной стороны, к моменту воцарения Екатерины страна переживала упадок крестьянского хозяйства, отсутствие рынка свободной рабочей силы для развития мануфактурного производства, постоянную нехватку денежных средств, запущенность государственного аппарата. Это требовало расширения свободы предпринимательской деятельности, ослабления влияния государственного контроля за экономикой, вовлечения большего числа населения страны не только в свободную экономическую деятельность, но и в политическую жизнь. Такой подход был близок самой Екатерине, хорошо знакомой с трудами французских просветителей: Вольтера, Дидро, Руссо, Монтескье, д’Аламбера.
Но, с другой стороны, нарастание народного недовольства, вылившегося в крестьянскую войну под предводительством Е. И. Пугачева, революционный взрыв во Франции, критика крепостнических порядков и пропаганда либеральных идей русскими просветителями Н. И. Новиковым и А. И. Радищевым требовали постепенности и осторожности в проведении реформ, а порой вели к ужесточению внутренней политики.
Кроме того, Екатерина была вынуждена считаться и с тем, что она пришла к власти, не имея законных прав на престол. Поэтому осторожность требовалась ей и для того, чтобы избежать нового дворцового переворота
Акбар – Абуль Фатх Джалалуддин Мухаммад Акбар или Акбар Великий. Был 3м падишахом Империи Великих моголов (территория восточного Афганистана и севера Индии) – жил в период с 1542 по 1605 год. Акбар был внуком основателя Могольской династии.
Итак, как он укреплял авторитет династии. В первую очередь, он вел широкую завоевательную политику и существенного расширил границы до центральной части Индии. Кроме того, он отдавал должное образованию и просвещению, что определило расцвет культуры Индии. Его государственные, военные и религиозные реформы были удачными. Вместе с тем, он занимался армией, принудил армию принять Ислам, в битве обращаться к Аллаху, определяя авторитет государства.
Селянська реформа 1861 р. та інші реформи 60—70-х рр. XIX ст. в Російській імперії були проведені значно пізніше, ніж у країнах Заходу. До здійснення модернізації владу підштовхували кілька історичних обставин.
У 1864 р. за земською реформою було створено виборні органи місцевого (земського) самоуправління в губерніях і повітах. Земські установи складалися з розпорядчих (повітові й губернські збори) і виконавчих (повітові й губернські управи) органів. До земств обирали депутатів від землевласників і селян. Сфера діяльності земств обмежувалася господарськими питаннями місцевого значення: утримання шляхів, лікарень, шкіл, ветеринарної та агрономічної служб тощо. У результаті виникли самоврядні органи, які намагалися розв’язувати проблеми життя місцевих громад.
За зразком земської в 1870 р. відбулася міська реформа. У містах виникли безстанові органи міського самоврядування (думи), що обиралися на основі майнового цензу. У свою чергу, думи створювали виконавчі органи — міські управи. Міське самоврядування опікувалося благоустроєм міста, охороною здоров’я, народною освітою тощо.
Судова реформа 1864 р. ліквідувала дореформений становий (негласний) суд (суд був окремим для кожного стану, судові засідання відбувалися за зачиненими дверима, підсудні не мали захисників). Нові судові статути проголошували незалежність суду від державної адміністрації. Запроваджувався єдиний для всіх станів гласний суд. На засіданнях могли бути присутні преса й публіка. Вводився змагальний процес: обвинувачення підтримував прокурор, а захист — адвокат. Кримінальні справи розглядалися за участю присяжних засідателів від усіх станів (крім найманих робітників, слуг). Присяжні визначали винність підсудного, а голова суду й два судді виносили вирок. Однак поряд із цим зберігалися особливі волосні суди для селянства, суди для духовенства й військових. Обмежувалася підсудність чиновників.
Судова реформа вирізнялася серед інших тим, що стала спробою підняти імперське судочинство до рівня тогочасної практики судочинства європейських країн.