Після розгрому у Франко-прусській війні Франція була змушена готуватись до реваншу у дипломатичній ізоляції. Відправивши у відставку Бісмарка, молодий німецький імператор Вільгельм II відмовився від Союзу трьох імператорів, який упродовж тривалого часу затверджував дружні стосунки Німеччини та Росії. Він волів бачити головним союзником Австро-Угорщину — найнебезпечнішого суперника Росії на Балканах.
Щоб уникнути дипломатичної ізоляції, російський міністр закордонних справ Микола Гірс почав перемовини з урядом Саді Карно. Союз авторитарної імперії й демократичної республіки, що вразив усю Європу, було оформлено угодою 1891 року та секретною військовою конвенцією 18 серпня 1892 року. Сторони зобов'язувались надавати взаємну до у разі нападу Німеччини чи Австро-Угорщини на Росію або Італії й Німеччини на Францію. У подальшому союз було підтверджено російсько-французькою військово-морською конвенцією 1912.
11 (23) липня[1] 1891 року до Кронштадта з візитом прибула французька військова ескадра. Імператор Олександр III особисто вітав французьких моряків; вислухав виконання французького революційного гімну «Марсельєзи» у Петергофі під час обіду[2], що вразило пітерську публіку.
21 серпня 1891 року Росія та Франція підписали угоду про консультації всіх питань та політичної домовленості двох сторін.
У 1890-х роках почало бурхливо розвиватись і культурне співробітництво Росії та Франції. Найелегантніший міст Парижа було названо на честь Олександра III, натомість у Петербурзі президент Фелікс Фор відкрив зведений за проектом Ейфеля Троїцький міст через Неву.
Не менш важливим, ніж військовий та культурний, був і економічний вимір Франко-російського союзу. Велике значення для розвитку російської економіки мали позики, які розміщувались у Франції, як державні, так і муніципальні, банківські та промислові. Окрім позик значну роль також відігравала участь французького капіталу у російських акціонерних підприємствах. На початку XX століття близько чверті усіх французьких інвестицій за межами Франції припадало на Росію.
А) Екатерина 2(Романова): «Наказ Комиссии о составлении проекта нового Уложения» Б) Пётр 3 : «О даровании вольности и свободы всему российскому дворянству» Отношения между авторами в) брачные А) 2) Автор документа доказывал, что монархия – идеальная форма правления. 6) Комиссия, который был адресован документ, была распущена под предлогом войны с Турцией. Б) 1) Император, принявший документ, изменил позиции России в Семилетней войне. 5) Единственной обязанностью дворянства Манифест оставлял получение образования – домашнего «чрез искусных и знающих учителей», а также в российских и иностранных учебных заведениях.
Мифы древних греков можно разделить на две группы: героические (в сказочной форме передающие реальные исторические события) и этиологические (в которых объясняются те или иные названия и причины возникновения народных обычаев и обрядов). Мифы Древней Греции складывались постепенно, в течение очень длительного времени, передаваясь из поколения в поколение. Главными персонажами мифов были боги и герои. Через их поступки передавались представления об устройстве мира, о природе, о человеческом обществе в целом. Именно из-за этих поступков многие крылатые выражения греческой мифологии давно вошли в обиход культурного человека. Например, "нить Ариадны", "ахиллесова пята", "троянский конь", "сизифов труд" и другие.
Після розгрому у Франко-прусській війні Франція була змушена готуватись до реваншу у дипломатичній ізоляції. Відправивши у відставку Бісмарка, молодий німецький імператор Вільгельм II відмовився від Союзу трьох імператорів, який упродовж тривалого часу затверджував дружні стосунки Німеччини та Росії. Він волів бачити головним союзником Австро-Угорщину — найнебезпечнішого суперника Росії на Балканах.
Щоб уникнути дипломатичної ізоляції, російський міністр закордонних справ Микола Гірс почав перемовини з урядом Саді Карно. Союз авторитарної імперії й демократичної республіки, що вразив усю Європу, було оформлено угодою 1891 року та секретною військовою конвенцією 18 серпня 1892 року. Сторони зобов'язувались надавати взаємну до у разі нападу Німеччини чи Австро-Угорщини на Росію або Італії й Німеччини на Францію. У подальшому союз було підтверджено російсько-французькою військово-морською конвенцією 1912.
11 (23) липня[1] 1891 року до Кронштадта з візитом прибула французька військова ескадра. Імператор Олександр III особисто вітав французьких моряків; вислухав виконання французького революційного гімну «Марсельєзи» у Петергофі під час обіду[2], що вразило пітерську публіку.
21 серпня 1891 року Росія та Франція підписали угоду про консультації всіх питань та політичної домовленості двох сторін.
У 1890-х роках почало бурхливо розвиватись і культурне співробітництво Росії та Франції. Найелегантніший міст Парижа було названо на честь Олександра III, натомість у Петербурзі президент Фелікс Фор відкрив зведений за проектом Ейфеля Троїцький міст через Неву.
Не менш важливим, ніж військовий та культурний, був і економічний вимір Франко-російського союзу. Велике значення для розвитку російської економіки мали позики, які розміщувались у Франції, як державні, так і муніципальні, банківські та промислові. Окрім позик значну роль також відігравала участь французького капіталу у російських акціонерних підприємствах. На початку XX століття близько чверті усіх французьких інвестицій за межами Франції припадало на Росію.
Объяснение:
.