ii. первая антифранцузская коалиция
правительство уильяма питта-младшего сохраняло нейтральность по отношению к французской республике до июня 1793 г., но в ноябре предыдущего 1792 года уже приняло ряд репрессивных мер, направленных на предотвращение революции в британии: оно ограничило свободу политических дискуссий и печати, и организовало несколько судебных процессов против особо радикальных деятелей вроде томаса пейна (хотя тот в это время уже скрывался во франции). казнь людовика xvi 21 января 1792 г. в целом не изменило настороженный нейтралитет британского правительства, но той, же самой зимой французские республиканцы, опьяненные первыми своими , провозгласили свое намерение всем обрести свободу, избавившись от антиреволюционных правительств, и под этим предлогом вступили войсками в савойю, долину рейна и австрийские нидерланды, и приготовились идти войной на голландию. британское правительство настаивало, чтобы революционное правительство вывело войска из соседних государств, но в ответ оно объявило о войне против британии и голландии. британия в июне 1793 г. составила антифранцузскую коалицию, в которую также вошли и пруссия, австрия, северные нидерланды, испания, сардиния и неаполь1.
так началась война с францией, которая продолжалась с перерывами в течение более чем двадцати лет, существенно перекроив мировую карту и до предела накалив социальные противоречия внутри самой британии. в течение большей части войны французы демонстрировали несравненное превосходство национального духа и организации войск над механизмами старого режима, что приводило к поражению любой коалиции, которую составляла британия. до войны на пиренейском полуострове и народного движения в россии и германии францию удавалось остановить только на море – на море не с меньшим героизмом защищали свои торговые интересы. коалиции, составляемые питтом, натыкались на многочисленные внутренние противоречия и соперничество, которые мешали оказать дружное организованное сопротивление франции.
британия пыталась воевать с францией на четырех фронтах: во фландрии, западной франции, средиземноморье и на море, но континентальные замыслы британского правительства терпели поражение за поражением: в 1795 г. пруссаки заключили мир с французами, оставив им территорию к западу от реки рейн, австрийцы были изгнаны из бельгии и эльзаса, армия герцога йоркского была оттеснена от дюнкерка (1793), затем из фландрии в ганновер (1794 сорвались и британские планы французским роялистам: тулон британский флот, но неаполь и испания не поспешили на восставшим, и поэтому в 1793 г. французы захватили крепость. это был первый блестящий успех корсиканца наполеона бонапарта, за которое он получил звание генерала. сильным ударом для коалиции и питта был переход испании на сторону французов – это дало возможность наполеону в 1796 г. нанести удар по сардинии, а в 1797 г. пойти военной кампанией на италию, и к концу xviii столетия держать под своей властью всю европу от голландии до рима. единственно только флоту, несмотря на восстания моряков и ужасающие условия существования моряков, удавалось удержать господство над морями: в 1797-1798 гг. британии грозило вторжение французских войск из любого порта нидерландов, франции и испании, которые сорвали штормы и своевременные действия судов. в декабре 1796 г. французы выслали флот в ирландию, чтобы поддержать там восстание против , но в пути флотилию застиг шторм, поэтому он не смог добраться до ирландии. в феврале1797 г. флот под командованием джервиса и нельсона разбил испанскую эскадру, собиравшуюся напасть на британию, неподалеку от порта кадис.
питт пытался заключить мир с французами с 1795 г., так как война легла тяжелым финансовым бременем на британию, увеличив государственный долг. но государственный переворот 18 фрюктидора (4 сентября) 1797 г., организованный группой членов директории и республикански настроенных генералов, среди которых был и наполеон бонапарт, продемонстрировал амбиции наполеона и смел все надежды на мир – послу британии мамсбери было приказано уехать из страны, если британия не отдаст все территории, завоеванные у франции. «великая нация» была в руках директории, которая не скрывала своего намерения поправить финансовое положение франции ограблением всей остальной европы. в 1798 г. французы заняли рим, заключили папу римского под стражу и аннексировали швейцарию2. после этого наполеон отложил завоевание британии, так как для этого нужен был сильный флот – вместо этого он захватил мальту и начал завоеваk
Нет нельзя было её предотвратить, лишь отсрочить
Объяснение:
1. Великие державы уже поделили мир и чтобы развиваться дальше им нужны были рынки сбыта, единственный их открыть - война
2. Многие горели идеями паннационализма - создания гигантских империй по признаку языкового единства (пангерманизм, пантюркизм, панамериканизм, панславизм, Азия для азиатов и т.д.)
3. Страны в течение десятилетий готовились к войне, пополняя арсеналы тоннами оружия, тратя гигантские объёмы ресурсов и денег.
4. Отсутствовал международный орган согласия, похожий на Лигу Наций и ООН, где можно было выработать эффективные меры против агрессора, наоборот поощряется культ войны как средства достижения цели
Эти усилия просто не могли не привести к тому, чтобы драма началась. А повод всегда найдется
Іван Сірко є однією з найбільш легендарних і улюблених історичних постатей козацької епохи, чи не найяскравішою особистістю по смерті Богдана Хмельницького. Про це, зокрема, свідчить велика кількість переказів, історичних дум і пісень, що виникали вже за життя отамана і збереглися дотепер – зокрема, сюжет про лист запорожців до турецького султана, ініціатором написання якого нібито був Іван Сірко, про праву руку отамана, яка несла перемогу вже після його смерті тим, хто володів нею, і загалом про те, що Іван Сірко був найзнаменитішим і наймогутнішим козаком-характерником.
На жаль, про його життя і діяльність, так само як про багатьох інших видатних українців 16 – 17 ст., нам відомо мало. Вважається, що народився він між 1605 і 1610 роками. Місцем народження Івана Сірка до недавніх пір вважалася слобода Мерефа на Харківщині. Однак більш прийнятною видається сучасна версія про його народження на Вінничині [до речі, за однією з версій саме вихідці з Мурафи (тепер Шаргородського району Вінницької області) й заснували слободу на Харківщині]. Дослідники також схильні вважати, що Іван Сірко народився у дрібній православній шляхетській, а не козацькій сім’ї. Є згадки під 1646 р., що він як старшина загону запорожців, найнятого урядом французького короля Людовіка XIV, брав участь у здобутті фортеці Дюнкерк на півночі Франції. Учасник Національно-визвольної війни українського народу середини 17 ст. під проводом Богдана Хмельницького. У 1658–1660 рр. – полковник вінницький (кальницький). За гетьманування Івана Виговського діяльність Івана Сірка, на жаль, більше перешкоджала утвердженню незалежної Української держави. Тоді він перейшов на бік гетьмана Юрія Хмельницького, але після укладення 1660 р. Слободищенського трактату виступив проти нього. Після цього з’явився на Запорозькій Січі, 1663 р. став кошовим отаманом, до кінця життя не раз обирався на цю посаду (за різними підрахунками від 8 до 20 разів). Очолював боротьбу проти Кримського ханату й Туреччини, організував кілька успішних походів.
Десь у 1660-х рр. Іван Сірко заснував на Слобожанщині поблизу Мерефи хутір Сірківку (Сєрківку) – згодом цей хутір перейшов у спадок його доньці й за йменням її чоловіка – Івана Артемова, дістав назву Артемівка (з 1928 р. – складова частина Мерефи). Іван Сірко певний час був харківським полковником (ймовірно з 1664 або 1665 року), жив з родиною на своєму хуторі та в Мерефі. Коли 1668 р. на Лівобережній Україні вибухнуло повстання, організоване гетьманом Іваном Брюховецьким, який слав зазивні універсали і на Слобожанщину (цю сторінку нашої історії мало вивчено), Іван Сірко очолив тут виступ; до нього приєдналися мешканці й старшина Цареборисова, Маяцька, Змієва, Мерефи й Валок: воєвод у цих містах повбивали, укріплення зруйнували, але здобути Харків повстанцям не вдалося. Іван Сірко рушив на чолі війська до Дніпра, здобув перемоги над московським військом поблизу Охтирки й Полтави. Після скинення Івана Брюховецького з гетьманського уряду Іван Сірко підтримав гетьмана Петра Дорошенка, хоч невдовзі їхній союз розпався. З 1669 р. – знову на Запорожжі. За зв’язки з керівником селянського повстання в Московському царстві Степаном Разіним 1672 р. Івана Сірка заарештовано й заслано в Тобольськ. Влітку 1673 р. через зростання турецько-татарської загрози його було звільнено; повернувшись на Січ, організував відсіч турецько-татарській агресії, зокрема в 1677 і 1678 роках.
Помер уславлений отаман 1 (11) серпня 1680 р. на хуторі Грушівка (тепер с. Іллінка Томаківського району Дніпропетровської обл.; похований поблизу с. Каплунівки, тепер Нікопольського району тієї самої області).