В XIX веке особо выделяется классический труд французского историка А. Валлона «История рабства в античном мире» (1-е изд. 1847, 2-е изд. 1879)[4], эта фундаментальная работа долгое время оставалась единственной попыткой систематизации материала древности по вопросу античного рабства[5]. Из других учёных XIX в. можно отметить К. Бюхера, акцентировавшего значение рабства для народов классической древности[5].
Уильям Митфорд обращая внимание на развитие рабства, подчёркивал, что свободой в Греции могло пользоваться лишь незначительное меньшинство[6].
В отличие от XIX в., в XX в. вопрос о социальной структуре античного общества, в частности об античном рабстве, стал одним из важнейших в центре внимания антиковедов[4].
Как отмечал М. Финли, античное общество рассматривало рабство как естественную и органическую часть своего существования[4]. А. И. Доватур выделял включение Аристотелем в число первичных человеческих объединений, наряду с супружеской парой, соединения господина и раба[3]. Аристотель в самом начале своего знаменитого трактата «Политика» теоретически обосновывал необходимость рабства как социального института, без которого была бы невозможна «благая жизнь» его соотечественников[3].
А. П. Медведев выделяет роль полиса в поддержании рабовладельческого характера древнегреческого общества: по Ксенофонту, все хозяева рабов в общине действуют вместе, как «добровольная стража»; известно рассуждение Сократа в беседе с Главконом о том же[3].
Как констатировал Энгельс, «только рабство сделало возможным разделение труда в более или менее крупном масштабе между земледелием и промышленностью и таким путём сделало возможным расцвет древнего мира, греческую культуру. Без рабства не было бы греческого государства, греческого искусства и науки; без рабства не было бы и римской империи, а без фундамента греческой культуры и римской империи не было бы и современной Европы. Мы никогда не должны забывать, что все наше экономическое, политическое и интеллектуальное развитие имело своим предварительным условием такой строй, в котором рабство было столь же необходимым, сколько общепризнанным элементом»[5].
Особняком в историографии вопроса стоят устаревшие ныне Э. Мейер, считавший, что рабство мало чем отличалось от наёмного труда[5], и У. Уэстерман, по которому рабство, крепостничество и наёмный труд были равномерно присущи античному обществу[7].
Отмечают, что историография по вопросу рабства в древнем мире тесно связана с идеологическими разногласиями нового времени[4].
Проф. Э. Д. Фролов, рассказывая об общем очерке экономики классической Греции К. М. Колобовой 1937 г., который, как он отмечает, до сих пор остается одним из лучших среди подобных общих обзоров экономики античного мира, представляет его как в полной мере отражающий выработанную к тому времени советскими историками концепцию рабовладельческого производства как определяющего системного стержня античной экономики. Откуда - "резкое неприятие как взглядов Эд. Мейера и М. И. Ростовцева, не видевших особых различий между экономической жизнью классической древности и отношениями нового, капиталистического времени, так и теории К. Бюхера, низводившего античность до уровня примитивного, обходившегося без развитой системы обмена, натурального хозяйства"
Із занепадом Києва як політичного центру руської, а тому – і протоукраїнської, культури зростає та кріпне інша держава. Вона розташовувалася у найзахіднішій частині Русі. Цікаво, що інші міста, котрі стрімко набирали владу та могутність, були на крайньому сході руських земель (мова про Володимир та Суздаль, потім – Москву). Історики вагаються у ролі Галицько-Волинської держави у продовженні традицій Київської Русі: від важливої до надважливої. Грушевський, підкреслюючи, що ця держава так і не стала «всеукраїнською», адже територія її була на західноукраїнських землях, визнає спадковість традицій політики, культури та суспільної системи Галицько-Волинського князівства від Київської Русі. А Степан Теодорович Томашівський, учень Грушевського, назвав Галицько-Волинське князівство «першою безперечно українською державою», базуючись на тім, що воно у період найбільшої могутності об’єднувало до 90% населення з територій сучасної України. Щоб довести пряму спадковість Галича і Володимира від Києва достатньо порівняти суспільства двох держав, які нічим особливо не відрізнялися, побачити, що правителі цих земель прямі нащадки Ярослава Мудрого, а ті з правителів Галицько-Волинського князівства, хто був коронований Папою Римським, носили титул «Rex Russiae» – «король Русі», додаючи свій князівський титул. Тобто навіть у Римі визнавали галицьких князів правителями усієї Русі.
Галичина та Волинь не випадково змогли увібрати у себе київську спадщину і прогресувати у важкий період міжусобиць. По-перше, обидва князівства були досить далеко розташовані від кордонів, на які нападали кочівники. Тобто однією проблемою, порівняно із Києвом і Переяславом, у західних міст було менше. По-друге, на їх території було чимало міст, як на той час. По-третє, торгівельні шляхи із Заходу у Русь йшли саме через міста Галицького та Волинського князівств. І наостанок, поблизу Галича були великі соляні родовища. А сіль у ті часи була дуже цінним товаром.
Проте Галицьке і Волинське князівства мали і відмінності, які проявлялися і у об’єднаній державі. Головна відмінність – тип політичної верхівки. У Галичині бояри складали досить могутню верству населення. При чому їхня влада була такої сили, що Галицьке князівство вважається прикладом олігархічної держави на Русі, поряд із демократичним Новгородом чи абсолютистською Москвою. Це викликано особливим походженням галицьких бояр – вони походили із місцевої племінної знаті, а не були представниками князівської дружини. І коли Рюриковичі прийшли на ці землі, аристократична верхівка уже була сформована і була готова відстоювати свої інтереси. Також більшість галицьких бояр торгували сіллю, що дозволяло їм тримати власні дружини із дрібних феодалів. Усім галицьким князям доводилося рахуватися із боярською радою. У Волинському князівстві ситуація була класичною. Бояри напряму залежали від милості князя і тому складали йому міцну опору, а не статичну загрозу.
Сталося так що економічним та політичним ядром об’єднаної держави із двох князівств стала Галичина, а створив нову державу князь Волинський. Так було перехоплено державницьку естафету у Київської Русі і достойно пронесено її ще півтора сторіччя. Галицько-Волинське князівство стало кордоном між православним і католицьким світом; саме на цій території спалахуватимуть україно-польські конфлікти аж до середини ХХ сторіччя. А яким чином розвивалися обидва князівства до об’єднання?