Історичний жанр досягає найвищого розвитку до кінця V ст. до н. е. у Фукідід (бл. 460 - бл. 396 рр. до н. е.). Він походив зі знатного фракійського роду і отримав риторичне і філософську освіту. У 424 р. До н.е. е. Фукідід був обраний до колегії десяти стратегів (т. Е. Членом афінського уряду) і отримав під своє командування афінські військові сили у Фракії, але після їх поразки від спартанців був засуджений в Афінах за зраду і засуджений до довічного вигнання. Решту життя провів у Фракії, присвятивши все дозвілля написання історичної праці.
На відміну від Геродота Фукідід, визначаючи предмет дослідження, не виходить за межі еллінського світу. Його праця - оповідання про Пелопоннеської війні (394 / 3-391 / 390 до н. Е.), Т. Е. Про недавню, "сучасної" історії. Назви цей твір, мабуть, не мало.
Історик почав свою працю, за його власними словами, відразу ж після початку війни, переконавшись в її винятковому значенні, і продовжував збирати матеріали протягом всієї війни. Фукідід писав сучасну історію як очевидець. Він наводить справжні тексти договорів, написи та інші джерела, посилається на поетів і логографов, полемізує з Геродотом, правда, не називаючи його ім'я. Фукідід, зокрема, писав, що він не вважає правильним передавати почуте від першого стрічного.
Праця Фукідіда зберігає властивий усієї античності характер художньої оповіді, за винятком так званої "Археології", своєрідного введення, в якому йдеться про важливість обраної теми, а також про передісторію Пелопоннеської війни. Його мета - пояснити точку зору автора на неминучість війни, що має "глибоку причину" - страх Спарти перед зростанням афінської мощі після перських воєн.
Композиція праці Фукідіда обумовлена принципом викладу військових подій по річним кампаніям. Автор досягає драматизму оповіді за до контрастної угруповання подій і розробки окремих епізодів: надгробної промови Перікла, описи епідемії чуми, сицилійської катастрофи. Останні два епізоди вважаються шедеврами світової літератури.
Пряма мова персонажів, включена в історичне оповідання, - характерна особливість твори Фукідіда.
Речі, часто суб'єктивні, - засіб історичного осмислення подій, своєрідний психологічний коментар до них. Іноді в промовах викладається концепція автора, причому і тут він вірний своєму принципу максимального самоусунення, висловлюючи власну думку від імені різних персонажів, щоб висвітлити питання з протилежних точок зору. У таких випадках позиція автора прихована, його мета - лише показати, що його персонажі могли або повинні були сказати. Тут важлива історична правда, а не точність викладу. У промовах своїх персонажів Фукідід дає блискучі зразки політичної красномовства.
Алаша́-хан (Алаш-хан) — в представлении казахов, каракалпаков, кыргызов, башкир, ногайцев,татар — предок этих народов. Жил в 1-й половине XV века, был батыром, бием и правителем.
Сохранились остатки ставки Алаша-хана, построенной на берегу реки Каракенгир в горах Улытау.
Казахское шежире предполагает, что Алаша-хан - сын одного из известных правителей Средней Азии (Абдолла-хан, Кызыл Арыстан-хан, Абдул Азис-хан).
Казахское шежире представляет раннюю биографию Алаша-хана как историю царственного изгнанника, не признанного своим родным отцом и обреченного вести бродячий образ жизни. Определяется и место его пребывания - правобережье Сырдарьи, предгорья Алатау и Каратау. Отличительная черта принца - его пегость, он родился весь в пятнах, как сорока - сауыскандай.
Мы также полагаем, что присутствующее в шежире М.-Ж. Купеева имя отца Алаша-хана, Кызыл Арыстан-хан, скорее всего было наложено на эту генеалогическую легенду позже, возможно, в эпоху караханидов. Истории известна династия Арслан-хана, правившая карлуками.
Последний город - древний и необычайно большой. Видевшие этот город передают, что от начала его до конца - один день пути и что в нем сорок ворот. В настоящее время там обитают тюрки-мусульмане... У Булджа (Абулджа)-хана был сын по имени Диб-Якуй (Диб-Бакуй). Слово "диб" имеет значение диспута или место должности, а слово "якуй" означает (человека), властвующего над всеми племенами..." [56. С. 80-81 ].
Генеалогический свод Абулгазы Бахадур-хана существенно дополняет приведенные выше материалы. Хотя он, как и его предшественник, свое изложение истории тюрков начинает с библейских сказаний, но вводит в него значительное количество народных преданий. По Абулгазы Бахадур-хану, Алаша-хан - не современник Яфета, а его потомок в шестом колене: Яфет - Тюрк - Тутук - Ильча-хан - Диб-Бакуй - Киюк-хан - Аланча-хан.
Последняя интерпретация - более правдоподобна. Как бы то ни было, Алаша-хана от времени Великого потопа отделяет более или менее значительный отрезок времени.
Абулгазы дает следующую характеристику мифической эпохе правления Алаша-хана: "Аланча-хан много лет правил государством. Со времени Ноя - Мир ему! - до времени Аланча-хана все потомки Иафета были мусульмане: при Алаче юрт улучшился, народ сделался богаче. Но, как гласит пословица узбеков, собака, если разжиреет, кусает своего хозяина. Когда у них умирал кто-либо любимый, сын, или дочь, или брат, то делали похожую на него статую и, поставив ее в своем доме говорили: это такой-то из наших ближних. Оказывая ему любовь, первую часть от кушанья клали перед статуей, целовали ее, натирали мазями лицо, глаза и кланялись ей. Из таких повторяющихся действий возникло идолопоклонство.
У Аланча-хана было два сына-близнеца: старшему имя было Татар, младшему - Монгол. Аланча-хан, когда состарился, разделил свои владения между сыновьями. Оба брата провели жизнь в благополучии и счастье, не делая друг другу худого" [1.С. 17].
Объяснение: