Стату́т Вели́кого кня́зівства Лито́вського — основний кодекс права Великого князівства Литовського, Руського, Жемайтійського. Видавався в трьох основних редакціях 1529, 1566 і 1588 років, які відомі як Литовські статути. Джерелами Литовського статуту були звичаєве литовське, білоруське, українське право, відповідна місцева судова практика, «Руська правда», польські судебники та кодекси інших держав.
Статут Великого князівства Литовського увібрав у себе основні положення державного, цивільного, сімейного, кримінального й процесуального права князівства, норми римського, руського, польського та німецького кодифікованого звичаєвого права, відповідна місцева судова практика, «Руська правда», польські судебники. Його положення були чинними на землях Литви й України аж до середини XIX століття.
Статут декларував рівність громадян незалежно від соціального стану та походження, віротерпимість, відповідальність суддів перед законом, заборону перетворювати вільних людей на рабів і т. ін. Водночас запроваджував привілеї князів, магнатів та шляхти, у тому числі право на закріпачення селян. Литовський статут був основним збірником права в Україні з XVI ст. до 40-х років XIX ст. Став джерелом російського «Соборного уложення» (1649 р.), «Прав, по которым судится малороссийский народ» та приватних українських кодифікаційних проєктів. На території Київської, Подільської та Волинської губерній чинність Литовського статуту було припинено сенатським указом від 25 червня 1840 р. У Лівобережній Україні 4 березня 1843 р. його було замінено Зводом законів Російської імперії[1].
Заселення території Єгипту належить в епоху мезоліту. В 10–6 тисячоліттях до н. е., коли клімат був вологішим, розрізнені кочові племена жили в саванах біля річки Ніл, дельта якого ще була заболоченою. Племена займались збиральництвом, полюванням, пізніше рибальством. Зміна клімату в епоху неоліту примусила їх спуститися до заплави Нілу. Серед них були протосеміти, бербери і кушити, зі змішування яких до 4 тис. до н.е утворився єгипетський народ. Зростання населення, яке не могло більше існувати за рахунок полювання і рибальства, прискорило перехід до скотарства і землеробства. Потреба в додаткових посівних площах викликала необхідність утворення мережі каналів і дамб.
Внешняя политика Киевского княжества иногда определялась интересами того или иного князя, но, кроме того, было 2 постоянных направления борьбы, требовавших всегда готовности. Первое и главнейшее , разумеется, Половецкая степь, где во второй половине 12 века создавались феодальные ханства, которые объединялись в отдельные племена. Обычно Киев координировал свои оборонительные действия с Переяславлем (находившимся во владении ростово-суздальских князей), и тем самым создавалась более единая линия Рось — Сула. В связи с этим значение штаба такой общей обороны перешло от Белгорода к Каневу. Южные пограничные заставы Киевской земли, расположенные в 10 в. на Стугне и на Суле, теперь продвинулись вниз по Днепру до Орели и Снепорода-Самары.Вторым направлением борьбы было Владимиро-Суздальское княжество. Со времен Юрия Долгорукого северо-восточные князья, освобожденные своим географическим положением от необходимости вести постоянную войну с половцами, устремляли свои военные силы на подчинение Киева, используя для этой цели пограничноеПереяславское княжество. Высокомерный тон владимирских летописцев иногда вводил в заблуждение историков, и они считали порою, что Киев в это время совершенно заглох. Особое значение,конечно, придавалось походу Андрея Боголюбского, сына Юрия Долгорукого на Киев в 1169 г.
Відповідь:
Стату́т Вели́кого кня́зівства Лито́вського — основний кодекс права Великого князівства Литовського, Руського, Жемайтійського. Видавався в трьох основних редакціях 1529, 1566 і 1588 років, які відомі як Литовські статути. Джерелами Литовського статуту були звичаєве литовське, білоруське, українське право, відповідна місцева судова практика, «Руська правда», польські судебники та кодекси інших держав.
Статут Великого князівства Литовського увібрав у себе основні положення державного, цивільного, сімейного, кримінального й процесуального права князівства, норми римського, руського, польського та німецького кодифікованого звичаєвого права, відповідна місцева судова практика, «Руська правда», польські судебники. Його положення були чинними на землях Литви й України аж до середини XIX століття.
Статут декларував рівність громадян незалежно від соціального стану та походження, віротерпимість, відповідальність суддів перед законом, заборону перетворювати вільних людей на рабів і т. ін. Водночас запроваджував привілеї князів, магнатів та шляхти, у тому числі право на закріпачення селян. Литовський статут був основним збірником права в Україні з XVI ст. до 40-х років XIX ст. Став джерелом російського «Соборного уложення» (1649 р.), «Прав, по которым судится малороссийский народ» та приватних українських кодифікаційних проєктів. На території Київської, Подільської та Волинської губерній чинність Литовського статуту було припинено сенатським указом від 25 червня 1840 р. У Лівобережній Україні 4 березня 1843 р. його було замінено Зводом законів Російської імперії[1].
Пояснення: