Как ты улицу назовешь ..." Киевовед Лидия Пономаренко уже сорок пять лет исследует, когда и как появлялись наименование местностей и улиц
images
Как-то остановила такси и по водителя подвезти до оперного театра. "Где вам удобнее выйти на Фундуклеевской?" - перес тот. Видимо, хотел озадачить меня - почему-то был уверен, что я никогда даже и не слышала о такой улице. Впрочем, многим известно, что, например, нынешняя улица Богдана Хмельницкого была Фундуклеевской 50 лет: с 1869-го до 1919-го. Назвали ее в честь киевского губернатора Ивана Фундуклея, который много сделал для развития Киева. В частности, на его средства была открыта женская гимназия. Но за названия во все времена шла ожесточенная идеологическая борьба. Яркий тому пример - Фундуклеевская - в 1919-м получила имя Ленина. Хотя коренные киевляне принимали старое название. Так же, как улицу Свердлова упорно именовали Прорезной. И горожанам не безразлично наименование местности или даже переулка, где они живут или работают. Поэтому и интересуются топонимикой: наукой, которая изучает названия географических объектов. И книги по этой тематике раскупают почти мгновенно. Киевовед Лидия Пономаренко сейчас готовит к печати своеобразную топонимическую энциклопедию.
Она умело отделяет легенды от исторических фактов
Лидия Антоновна посвятила истории нашего города более двухсот публикаций в прессе. Уже сорок пять лет занимается геодезией, картами, схемами. Соавтор книги "Улицы Киева", изданной в 1995 году, и короткого топонимического справочника "Киев", напечатанного в 2003 году. Лидия Пономаренко - член городского Комиссии по во наименований и памятных знаков с 1970-м. И в свои 84 не оставляет любимого дела: работает над новым изданием "История Киева в географических названиях". В этом научно-популярном справочнике будут подробные объяснения, почему так или иначе называются столичные районы, жилые массивы, улицы, площади, острова, озера. Краевед приступила к нелегкому труду, потому что очень любит наш город. А еще имеет немалый стаж исследовательской работы и умело отделяет легенды от исторических фактов. Часами может рассказывать, кто, когда и как именовал и переименовывал местности и магистрали нашего мегаполиса.
- Географические названия, - объясняет Лидия Антоновна, - появились в начале цивилизации, задолго до возникновения письменности. Сначала получили имя долины, горы, водоемы, а впоследствии поселения, улицы. Они, как новорожденные, не выбираю себе имен. Детям их дают родители, а местности испокон веков называл народ.
Объяснение:
Топо́нім (від грец. топоним — місце і грец. όνομα — назва) — назва місцевості, регіону, населеного пункту, об'єкту рельєфу, будь-якої частини поверхні Землі, тобто географічна назва.
Для назв населених пунктів — міст, селищ, сіл тощо — прийнято крім загального терміна «топонім» вживати термін ойконім; для назв водних об'єктів (річок, озер, морів) — термін гідронім; для об'єктів рельєфу, тобто об'єктів орографічних (гір, хребтів, горбів, долин, плато, низовин, гірських ущелин та інших) — оронім[1].
Назви місць (тобто топоніми) часто даються автохтонним населенням певної території, для якої кожний з топонімів несе смислове значення. Завдяки цьому можна встановити, наприклад, що на певній території колись проживав народ, що відрізняється від того, який живе там на теперішній час. Тобто, топоніми часто характеризують територію з точки зору тих народів, які колись населяли ту чи іншу місцевість.
Объяснение:
Катерина II завершила справу, що її почав на Україні Петро І. Німкеня, котра стала членом династії Романових через шлюб, вона була відданою прибічницею русифікації й централізації.
Як і багато інших правителів доби освіченого абсолютизму, Катерина була переконана, що найбільш розумним і ефективним є уряд, заснований на абсолютистських засадах і позбавлений таких "феодальних реліктів", як особливий статус окремих земель. Звідси її негативне ставлення до української, а також лівонської та фінської автономії. "Ці провінції, - казала вона, - слід русифікувати... Це завдання було б легко здійснити, призначивши губернаторами людей розумних. Коли у Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все, щоб стерти з пам'яті їх та їхню добу". Отож імператриця вибрала на посаду генерал-губернатора Лівобережжя людину розумну - видатного російського полководця й політика Петра Румянцева.
Виконувати свої функції Румянцеву допомагала друга Малоросійська колегія, що складалася з чотирьох російських урядовців та чотирьох довірених представників старшини. У зводі таємних інструкцій Катерина наказувала Румянцеву діяти обережно, "аби не викликати ненависті до росіян". Щоб підготувати ґрунт для скасування української автономії, генерал-губернаторові радилося повторювати селянам, що погіршення їхнього становища було насамперед наслідком відсталості "малоросійських звичаїв".
Водночас до старшини Румянцев мав застосовувати політику кийка і пряника. З одного боку, жорстоко каралися всілякі прояви автономістських тенденцій, а з іншого - тим, "хто не був заражений хворобою сваволі й незалежності", пропонували привабливі посади в імперському уряді, обіцяли зрівняти їх у статусі з російським дворянством і надати більшої влади над селянами. Румянцев виконав свої обов'язки.
Спочатку він уникав проведення глибоких змін, намагаючись завоювати прибічників. До його канцелярії дістали призначення багато українців, було засновано поштову службу, а також здійснено широкий перегляд суспільно-господарського становища земель. Прагнучи показати, яким освіченим є її правління, у 1767 р. Катерина II засновує свою знамениту "Комиссию для сочинения нового уложения".
У Москві зібрали послів від усіх (за винятком селян) верств суспільства з усіх регіонів з метою висловити імператриці свої побажання та погляди. На велику прикрість Катерини й Румянцева ряд українських послів на чолі з Григорієм Полетикою скористалися нагодою, щоб знову заявити про прагнення відновити гетьманство й повернути давні українські вольності. Посли інших порубіжних земель теж викликали занепокоєння уряду. Під приводом близької війни з Туреччиною імператриця назавжди "відклала" засідання комісії. Після російсько-турецької війни 1768-1775 рр. Румянцев удається до рішучих кроків.
Перший удар він спрямовує проти Запорозької Січі, яку в 1775 р. було зруйновано несподіваним нападом російських військ. До самої Гетьманщини черга дійшла в 1781 р., коли у зв'язку з адміністративною реорганізацією всієї імперії на Лівобережжі було скасовано його традиційні 10 полків. Натомість засновувалися три намісництва: Київське, Чернігівське й Новгород-сіверське. За територією та організацією вони були ідентичні решті з 30 губерній імперії. Одночасно українські адміністративні, судові та фінансові установи замінялися відповідними відгалуженнями імперської бюрократичної системи. Потім скасували й славетні козацькі полки.
У 1783 р. їх замінили на регулярні уланські, до яких на шестирічний строк набирали селян і не українців. Відтак перестало існувати окреме козацьке військо. Всупереч тому, що стверджувала царська пропаганда, поширення на Лівобережжя російської імперської системи не полегшило, а ще більше погіршило долю українських селян.
У 1783 р. їх позбавили права лишати своїх панів - саме так, як де колись зробили з російськими селянами. Інакше кажучи, тепер лівобережне селянство ставало юридичне закріпаченим. Зате українська знать від цих змін виграла. Селяни нарешті потрапили під її цілковиту владу. В 1785 р. за "Жалуваною грамотою дворянству", виданою Катериною II, знать звільнялася від усякої військової служби для уряду, зрівнявшись у правах із російським дворянством.
Із цих причин верхівка колишньої Гетьманщини без будь-якого ремствування погодилася з ліквідацією автономії. Траплялися лише поодинокі випадки протесту: так, у 1791 р. Василь Капніст спробував таємно заручитися підтримкою Пруссії в намаганнях відновити Гетьманщину. Але таких дій було недостатньо, щоб запобігти поглиненню Козацької України Російською імперією.
Протягом майже століття Гетьманщина була центром політичного життя України. Хоч росіяни контролювали її зовнішні стосунки та воєнні кампанії, а також постійно втручалися у внутрішні справи, все ж управління та соціально-економічна політика Гетьманщини здійснювалися українцями, їм належали ключові позиції в судах, фінансах, армії.
Объяснение: