История: В чём разница между рассказам пуритане и истории

В чём разница между рассказам пуритане и истории

👇

Ответ:

rkzxzvty2343

12.10.2021

Відповідь:

В начале своего правления в Англии король Яков I (1603—1625) столкнулся с мощным запросом пуритан на реформы. Поскольку Церковь Шотландии была пресвитерианской, пуритане надеялись на сочувствие нового монарха. Королю было направлено множество петиций, самую известную из которых подписала тысяча[en] священников, призывающих улучшить литургию и религиозную дисциплину[17]. Созванная в январе 1604 года Хэмптон-кортская конференция не принесла примирения — вопрос о статьях 1583 года оказался неразрешимым. Назначение в том же году Ричарда Бэнкрофта архиепископом Кентерберийским усугубило отчуждение между пуританами и королём[18], продолжавшего настаивать на подписании статей[19]. Преемник Бэнкрофта, Джордж Эббот проводил терпимую политику по отношению к тем, кто отказывался принять все литургические практики Елизаветинского урегулирования[en]. Взглядам пуритан не противоречила поддержка со стороны короля на Дордрехтском синоде 1618 года кальвинистов против арминиан[20]. В результате у пуритан не было существенных причин для возмущений до конца царствования Якова I[21]. Одновременно проводилась политика вытеснения «радикального» пуританства из общественной жизни. Начало Тридцатилетней войны, воспринимавшейся как апокалиптическая битва протестантов с католиками, и дипломатические усилия Якова уладить конфликт путём династического брака принца Карла с испанской инфантой рассматривались радикалами как неприемлемые[22]. ответом короля стало издание в 1622 году «Наставлений проповедникам» (Directions to Preachers), запрещавшим проповедовать перед простонародьем о сложных вопросах предопределения, избрания, репробации и тому подобном. Проповедникам разрешалось выступать против взглядов своих католических или пуританских оппонентов, не допуская при этом грубых инвектив. В 1624 году, в ответ на публикацию памфлета пуританского активиста Ричарда Монтегю «A New Gag for an Old Goose», формально направленного против католиков, но минимизирующего различие между Церковью Англии и Римом, запрет был усилен[23]. Пуританство у Монтегю практически отождествлялось с кальвинистской и арминианской ортодоксией. Монтегю был обвинён в оскорблении короля, его дело разбиралось комиссией парламента, но было отложено в связи со смертью Якова и болезнью обвиняемого. Конференция, состоявшаяся в феврале 1626 года в Йорк-хаузе[en] продолжила линию на размежевание кальвинистов и анти-кальвинистов[24].

Пояснення:

4,6(61 оценок)

Открыть все ответы

Ответ:

Viktor0707

12.10.2021

Адже суверенною є державна влада, яка здатна самостійно, без втручання інших держав чи організацій встановлювати обсяг і реалізовувати суверенні права держави (право законодавства, судочинства, підтримання правопорядку на власній території, право ведення зовнішніх зносин).

У той період можна говорити лише про поступове набуття державною владою Київської Русі суверенного характеру.

Влада князя була ще незначною, а важливі справи вирішувалися старшими за віком, найавторитетнішими особами на зборах - вічі, що перейшло у спадок від племені. З часом повноваження князя розширились, потіснивши віче, хоч ще протягом довгого часу воно мало значний вплив.

Поступово князь стає спадковим монархом, виконує військові, дипломатичні, судові функції, призначає і звільняє урядовців, є главою держави і представником усього народу. Проте доки васальні відносини не переросли у відносини підданства, сила князівської ради у вирішенні військово-дипломатичних завдань була досить відчутною [1, c.45].

Дослідники у ХІІ-ХІІІ ст. свідчать, що, незважаючи на збереження відносин сюзеренітету-васалітету, водночас набирає сили влада Великого князя київського [2, c.112-113].

Тривалий час поряд з верховним державним володарем відомі й інші володарі, що мають свої державні території у вигляді земель, уділів, волостей ігається роздроблення влади у вигляді піраміди взаємного підпорядкування державних володарів, яку очолює Великий князь київський і якому підпорядковані князі великих земель, котрі також, своєю чергою, називають себе "великими", не втрачаючи, проте, залежності від Великого князя київського.

Цим князям підпорядковані їхні васали - удільні князі, що мають у своєму підпорядкуванні уділи чи волості, очолювані також князями, які є напівдержавним елементом стосовно підлеглого йому населення, маючи своє військо, фінанси та ін. Крім того, значним був вплив церкви. Про прагнення її володіти світською владою свідчать праці мислителів того часу.

Навіть ставши спадковим монархом, князь все ж не стає єдиновладним правителем. Поряд з ним і далі продовжують діяти віче та боярська рада. Князь був зобов’язаний радитися зі своїми могутніми васалами, зібраними в боярській раді, з питань законодавства, управління, фінансів, зовнішньої політики та з інших державних справ. Боярській раді належало обмірковувати питання ведення війни і укладення миру (вони лише обговорювали їх, вирішували ж ці питання на вічі); рада іноді виступала як вища судова інстанція, переважно у справах з князями.

Боярська рада працювала збираючись на засідання, де кожен міг вільно висловитись, навіть стати в опозицію до князя, що послабляло його владу.

Як уже зазначалось, ще одним органом тогочасної Русі було залишене у спадок від племен віче – збори всіх старших за віком горожан, батьків родин, тисяцьких, які репрезентували пригороди, присутніми були також духовні особи, бояри, іноді князь. Цей орган був відокремлений від боярської ради та князя і, на думку деяких дослідників, виступав органом справжнього народовладдя [3, c.160].

Оскільки віче концентрувало владу князя та бояр, які брали в ньому участь, а також народу, воно було найважливішим органом влади. Вічу належало законодавство, судочинство, право призначення на посади, вирішення питань війни і миру. Досліджуючи основи державного ладу Київської русі, український правознавець Ростислав Лащенко виділяє ідею народоправства, яка виявлялась у співвідношенні двох органів влади: віча як явища народної самобутності та князя як символу і "визначного органу" влади аристократії [4, c.148].

Загалом протягом ХІІ-ХІІІ ст. у Київській держав ігається значне посилення об’єднувальних тенденцій. Проте згодом цей процес перетворюється у свою протилежність, і державу опановує міжусобна боротьба.

Традиційне для українського державотворення несприйняття абсолютного правління та міцної централізованості державної влади зрештою привело до занепаду Української держави цього періоду.

Відновлена в результаті національно-визвольної війни українська державність ґрунтувалась на традиційних для України народоправстві, республіканстві, але поряд з цими рисами ігається авторитаризм гетьманської влади. Не можна вважати це за суперечність, оскільки, як і в Княжу добу, єдиновладне правління князя поєднувалось з народоправством, що пояснюється необхідністю в різні періоди становлення і розвитку державності відповідного укладу державного життя, певного відповідного співвідношення сил, взаємовідносин органів держави.

4,6(70 оценок)

Ответ: