Объяснение:
Длительный период (III – II вв. до н. э. ) в Римской республики занимала борьба за господство в Западном Средиземноморье между Римом и Карфагеном, к которому было приковано основное внимание римлян.
К этому периоду относится покорение Северной Африки и Испании.
Пока Рим постепенно завоевывал Италию (Весь Апеннинский полуостров был покорен римлянами в 222 г. до н. э. Кроме этого они покорили соседние латинские города.) , Карфаген успешно подчинял себе северо – африканские области.
Интересы Рима и Карфагена столкнулись на о. Сицилия, которым каждый из них хотел завладеть.
Это спровоцировало три войны между Римом и Карфагеном, которые длились почти 120 лет (264 – 146 гг. до н. э.) . Эти войны впоследствии назвали Пуническими войнами
Завоевания Рима в Восточном Средиземноморье, в котором во II в. до н. э. наиболее крупными государствами были: Македония, Сирия и Египет ( Рим не стал завоёвывать) .
Основные этапы римских завоеваний в Восточном Средиземноморье:
Сирия.
Разгром войск сирийского царя (196 г. до н. э.) . Сирия сохранила независимость, но при этом навсегда лишилась своего могущества и части владений в Малой Азии.
Македония.
Войска македонского царя были разбиты и он их вывел из Греции. Рим объявил о возвращении независимости эллинским городам (189 г. до н. э.) .
Греция. Подавление восстания греков.
-Суровая расправа с восставшими и разрушение г. Коринфа (146 г. до н. э.) .
-Полный разгром войск македонского царя в решающем сражении при г. Пидне, 111 г. до н. э. Македония перестала существовать.
Таким образом в 146 г. до н. э. Рим установил своё господство над всем Средиземноморьем.
Суспільний прогрес, його сутність та критерії
Як уже зазначалося, сучасний світ надзвичайно складний, суперечливий і динамічний. У ньому постійно відбуваються глибокі й багатопланові зміни, трансформації. Людство постійно позбавляється застарілих форм суспільного життя і набуває нових, ефективніших зразків. Проте цей поступ не є однозначним. Для нього характерні як висхідна, так і низхідна тенденції. Часто гається "тупцювання" на місці або рух по колу з повторенням пройденого та поверненням до висхідної основи. В зв'язку з цим особливої актуальності набуває проблема спрямованості руху, розвитку соціуму в цілому чи його окремих сфер.
Теоретичною й методологічною основою для розкриття цієї проблеми є знання закону заперечення заперечення. Механізм його дії дає змогу розкрити напрям цього розвитку й показати поетапне сходження суспільства (людства) до якісно вищих зразків. Такий процес розвитку характеризується як прогресивний.
Ідея суспільного прогресу складалась поступово, "пробиваючи" собі дорогу та утверджуючись у суспільній думці. Ці знання постійно змінювались і збагачувались соціальним досвідом. Нині вважається, що прогрес - це форма розвитку, яка характеризується спрямованістю, переходом від нижчого до вищого, від менш досконалого до все більш досконалого. Зворотний процес розвитку називається регресом. Ідея суспільного прогресу виходить із того, що людство невпинно рухається вперед, ускладнюється у своєму розвитку, набуваючи якісно нових форм (станів).
У філософській та науковій літературі існує розмаїття поглядів на прогрес, його місце в історії, форми і темпи розвитку та здійснення. В свій час В.І Ленін зазначав, що уявляти всесвітню історію тільки такою, що рівно й акуратно йде вперед, без гігантських стрибків назад, "не діалектично, не науково, теоретично невірно"1. Відповідно, й в історико-філософській думці прослідковуються як оптимістичні, так і песимістичні погляди на суспільний розвиток.