Іва́н Скоропа́дський (1646 — 14 липня 1722) — український військовий, політичний і державний діяч, гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави в Лівобережній Україні (1708-1722). Представник козацького роду Скоропадських. Старший син Іллі Скоропадського. Генеральний бунчужний (1698-1699), генеральний осавул (1701-1706), стародубський полковник (1706-1708). Гетьман Глухівського періоду в історії України. Після переходу Мазепи на бік шведів, призначений головою Гетьманщини з волі московського царя Петра І. Безуспішно намагався протистояти московським планам ліквідації козацької автономії.
За усними переказами, Іван Скоропадський був знавцем кулінарного мистецтва. У повісті «Прогулянка з задоволенням і не без моралі» Тарас Шевченко назвав йоРодом з Умані. Добре навчався у Києво-Могилянській академії.
У 1674 році, після зруйнування Умані, Іван Скоропадський переселився на Лівобережну Україну, де був військовим канцеляристом у гетьмана Івана Самойловича (1675—1676), чернігівським полковим писарем (1681—1694); 1698 генеральним бунчужним, 1701 генеральним осавулом (другим). Розумна й тактовна людина, Скоропадський не раз виконував важливі дипломатичні місії гетьмана Івана Самойловича (до Московії 1675 і 1676, до Кримського ханства 1681) й Івана Мазепи (до Речі Посполитої 1690, до Московії 1693 і 1696, до Січі 1703).го «вигадником борщів»
Підсумок
У важких умовах свого часу Скоропадський робив усе, що міг, аби боронити права української держави та інтереси її населення. Скоропадський коректно ставився до свого попередника і навіть у своїх універсалах уникав офіційної російської термінології щодо «изменника» Мазепи (вважав її блюзнірською). Натомість називав його звичайним «бувшим гетьманом» або «нашим антецесором». Скоропадський протестував проти московських утисків, загарбань і здирств (навіть всесильного Олександра Меншикова), був проти утворення Малоросійської колегії. Звичайно, всі ці заходи Скоропадського не могли вплинути на Петра І, який, всупереч своїм урочистим обіцянкам зберігати автономні права України, у критичний момент переходу Мазепи на бік Швеції вирішив ліквідувати гетьманський устрій.
У колах української мазепинської еміграції ім'я і пам'ять Скоропадського завжди залишалися чистими (екзильний гетьман Пилип Орлик згадував у своєму «Діяріюші» його як свого «великого й любого приятеля»). Іван Скоропадський помер 3. (14) 7. 1722 і був похований у Гамаліївському монастирі м. Глухова.
Гетьман Іван Скоропадський, як і його попередник Іван Мазепа, відзначився благодійництвом. Так, зокрема він започаткував спорудження Гамаліївського монастиря, а в Стародубі на кошти Івана Ілліча зведена церква Предтечі. Турбувався гетьман і про розвиток Чернігівського Єлецького монастиря. Був також і великим шанувальником мистецтва. Так, після великої пожежі 1718 року дуже постраждала Києво-Печерська лавра. Іван Скоропадський опікується створенням нових розписів Успенського собору. У чернігівській друкарні (вона знаходилась в Троїцько-Іллінському монастирі) на початку XVIII ст. були видані книги Іоанна Максимовича, зокрема «Молитва Отче Наш на седьм богомыслий расположения» та «Краткое поучение о 7 сакраментах или тайнах церкви». Унікальні книги мали родовий герб Скоропадського і робилися на його замовлення.
Взаимоотношения славян и могущественной Византийской империи носили сложный, неоднозначный характер. Славяне торговали с греками, служили византийским императорам в качестве наемников, жили на их землях как их союзники, но и зачастую совершали набеги на территорию империи, доходя подчас даже до ее столицы – Константинополя. Но в любом случае, славянская культура обогащалась за счет богатейшей византийской культуры – прямой наследницы античной Греции. Так, славяне приобщались к колыбели всех европейских народов – античной цивилизации.
Крым был одной из вех на большом торговом пути, который издревле носил у восточных славян название «из варяг в греки». Т.к. империя не допускала славян на свою территорию, торговля велась у границ, в данном случае, на островах в дельте Днепра. Именно сюда славяне привозили свои товары – меха, кожи, воск, дёготь, мёд, дерево, пшеничное и ржаное зерно, пленников, стараясь обменять их на византийские – пряности (соль, перец), ткани, оружие, вино, оливковое масло.
Помимо торговли, славяне, восточные и южные, часто переходили границы империи с оружием в руках. Славяне нанимались на службу в византийском войске.
Славяне тревожили империю постоянно, приходилось совершать ответные походы, разорять посёлки, угонять пленников. Славяне, будучи мастерами партизанской войны, не принимая сражений в открытом поле, где легионам империи не было равных, действовали из засад, применяли ловушки и т.д.
Глубинной причиной конфликта было нарастание экономических трудностей советской системы в условиях разных этнодемографических тенденций развития двух основных этносов Казахской ССР — русских и казахов, что вело к росту социальной и межнациональной напряженности. Рождаемость казахов, особенно в сельских регионах юга страны, продолжала оставаться на очень высоком уровне при том что детская смертность существенно снизилась. Параллельно в крупных городах страны, в том числе Алма-Ате, где имелось русское большинство, несмотря на объявленный процесс коренизации, продолжалась реализация политики русификации. На высшие руководящие посты здесь назначались как этнические казахи, так и русские. Высокий естественный прирост казахов приводил к тому что представители коренного населения выезжали в города, где возрастала конкуренция за жильё и рабочие места. Этническим казахам из сельской местности стало сложнее трудоустроиться вследствие плохого знания русского языка. Помимо личных качеств было обязательное требование — знание русского языка. В то же время для назначения этнического русского на руководящую работу в Казахстане не требовалось знание казахского языка, даже если он назначался в регионе, где преобладало казахское население. Среди населения росло недовольство.«6 января 1987 года состоялась расширенная Коллегия КГБ республики, посвящённая казахскому национализму. Отчитывался начальник 5 Управления КГБ КазССР полковник Т. Н. Нурахметов, так как вопросы межнациональных взаимоотношений, массовых беспорядков входили в компетенцию 5 Управления. В своём выступлении он отметил, что в декабрьских Алма-Атинских событиях 1986 года виноваты прежнее руководство 5 Управления и Комитета. Приводились различные цифровые выкладки, в которых, по мнению Нурахметова, таилась причина нарастания в республике национализма. Осуждающим тоном докладчик рассказывал о том, что в КазГУ количество студентов коренной национальности составляет 70 процентов, преподавателей — 80 процентов, в других вузах — обстановка и того ужасней. Тщательно анализировалось процентное соотношение по национальностям агентуры и доверенных лиц», — пишет Темирбулат Ахметов в своей документальной повести «Анатомия молчания».По его словам, другие выступления мало чем отличались от основного доклада.«И лишь заместитель начальника Управления КГБ по Алма-Атинской области полковник Турсун Айжулов отметил: „Мы объявили крестовый поход только против казахского национализма, но ведь нередки и факты проявления великорусского шовинизма, во многих случаях провоцирующие первое, а об этом почему-то никто не задумывается“».Выступления начались с мирной демонстрации 16 декабря, первые группы казахской молодёжи вышли на Новую (Брежнева) площадь столицы с требованиями отмены назначения Колбина. Правительство в Москве передало дело МВД, для разгона митинга. В городе сразу была отключена телефонная связь, эти группы были разогнаны милицией (операция «Метель»). Были собраны отряды спецназа из сибирского военного училища, а также курсанты местного пограничного училища. Слухи о выступлении на площади мгновенно облетели весь город. Утром 17 декабря на площадь имени Л. И. Брежнева перед зданием ЦК вышли уже толпы молодёжи, возглавляемые активными национал-патриотами. Плакаты демонстрантов гласили «Требуем самоопределения!», «Каждому народу — свой лидер!», «Не быть 37-му!», «Положить конец великодержавному безумию!» Два дня шли митинги. На второй и третий день выступлений для поддержания порядка в городе стали использоваться рабочие дружины.
Іва́н Скоропа́дський (1646 — 14 липня 1722) — український військовий, політичний і державний діяч, гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави в Лівобережній Україні (1708-1722). Представник козацького роду Скоропадських. Старший син Іллі Скоропадського. Генеральний бунчужний (1698-1699), генеральний осавул (1701-1706), стародубський полковник (1706-1708). Гетьман Глухівського періоду в історії України. Після переходу Мазепи на бік шведів, призначений головою Гетьманщини з волі московського царя Петра І. Безуспішно намагався протистояти московським планам ліквідації козацької автономії.
За усними переказами, Іван Скоропадський був знавцем кулінарного мистецтва. У повісті «Прогулянка з задоволенням і не без моралі» Тарас Шевченко назвав йоРодом з Умані. Добре навчався у Києво-Могилянській академії.
У 1674 році, після зруйнування Умані, Іван Скоропадський переселився на Лівобережну Україну, де був військовим канцеляристом у гетьмана Івана Самойловича (1675—1676), чернігівським полковим писарем (1681—1694); 1698 генеральним бунчужним, 1701 генеральним осавулом (другим). Розумна й тактовна людина, Скоропадський не раз виконував важливі дипломатичні місії гетьмана Івана Самойловича (до Московії 1675 і 1676, до Кримського ханства 1681) й Івана Мазепи (до Речі Посполитої 1690, до Московії 1693 і 1696, до Січі 1703).го «вигадником борщів»
Підсумок
У важких умовах свого часу Скоропадський робив усе, що міг, аби боронити права української держави та інтереси її населення. Скоропадський коректно ставився до свого попередника і навіть у своїх універсалах уникав офіційної російської термінології щодо «изменника» Мазепи (вважав її блюзнірською). Натомість називав його звичайним «бувшим гетьманом» або «нашим антецесором». Скоропадський протестував проти московських утисків, загарбань і здирств (навіть всесильного Олександра Меншикова), був проти утворення Малоросійської колегії. Звичайно, всі ці заходи Скоропадського не могли вплинути на Петра І, який, всупереч своїм урочистим обіцянкам зберігати автономні права України, у критичний момент переходу Мазепи на бік Швеції вирішив ліквідувати гетьманський устрій.
У колах української мазепинської еміграції ім'я і пам'ять Скоропадського завжди залишалися чистими (екзильний гетьман Пилип Орлик згадував у своєму «Діяріюші» його як свого «великого й любого приятеля»). Іван Скоропадський помер 3. (14) 7. 1722 і був похований у Гамаліївському монастирі м. Глухова.
Гетьман Іван Скоропадський, як і його попередник Іван Мазепа, відзначився благодійництвом. Так, зокрема він започаткував спорудження Гамаліївського монастиря, а в Стародубі на кошти Івана Ілліча зведена церква Предтечі. Турбувався гетьман і про розвиток Чернігівського Єлецького монастиря. Був також і великим шанувальником мистецтва. Так, після великої пожежі 1718 року дуже постраждала Києво-Печерська лавра. Іван Скоропадський опікується створенням нових розписів Успенського собору. У чернігівській друкарні (вона знаходилась в Троїцько-Іллінському монастирі) на початку XVIII ст. були видані книги Іоанна Максимовича, зокрема «Молитва Отче Наш на седьм богомыслий расположения» та «Краткое поучение о 7 сакраментах или тайнах церкви». Унікальні книги мали родовий герб Скоропадського і робилися на його замовлення.
нам це теж задавали