Розпад двополюсного світу наприкінці XX
століття і формування дискретно-монополярного світу виявили багато суперечностей між
державами. Політична ейфорія кінця 80-х -
початку 90-х років, породжена ілюзією
значного зменшення військового протистояння, наприкінці 90-х років змінилася станом
невизначеності і нового протистояння
колишніх суперників, а в новій геополітичній
ситуації - "стратегічних партнерів", США та
Росії. В економічному плані світ став
багатополярним, а в політичному -
монополярним.
Існуюча система міжнародної безпеки,
яка сформувалась в умовах двополярного
світу, Потсдамської моделі Європі, в нових
умовах виявилася недостатньо ефективною.
Це підтвердили конфлікти на теренах
колишньої Югославії, на пострадянському на Близькому та Середньому Сході.
Косівська криза показала неефективність
механізмів антикризового регулювання ООН
і ОБСЄ, функції цих організацій фактично
перебрала на себе НАТО. Це поставило на
порядок денний проблему формування нової
системи міжнародної й європейської безпеки,
яка відповідатиме новій геополітичній
ситуації у світі та новій моделі Європи, яка
формується в наш час.
Одним из фундаментальных факторов, определяющих политическую ситуацию в России накануне предстоящих парламентских выборов, равно как и на протяжении всего реформенного десятилетия, является так называемый «раскол демократов» - размежевание двух реформистских платформ в демократическом движении, произошедшее еще в первой половине 1990-х, а во второй оформившееся в сосуществование двух политических структур («Яблока» и Союза правых сил), опирающихся на примерно одинаковые по численности (5-8%) и политически недостаточные электоральные базы.Считается, что раскол этот в значительной мере предопределил слабую поддержку реформ, их компромиссный характер, а соответственно, во многом - и всю траекторию политических катаклизмов 1990-х годов. Вопрос об «объединении демократов» неизменно дебатируется в начале каждой избирательной кампании (в 1995, 1999, 2003 годах) и столь же неизменно решается отрицательно. Считается, что в значительной мере такое положение дел есть результат обстоятельств субъективных - личной неприязни лидеров. Более глубокий взгляд отмечает и принципиально разное отношение к президенту Ельцину на протяжении 1990-х, а также тот факт, что в проекции на традиционные европейские политические реалии движение Явлинского может быть скорее ассоциировано с социал-демократией, в то время как партия Гайдара-Чубайса - с движениями праволиберального толка.Однако явление это имеет столь принципиальное значение для понимания судеб русской демократической революции, что требует, кажется, более подробного анализа в контексте тех конфликтов и идейных антитез, которые предопределили эволюцию русского демократического движения на протяжении послереволюционного десятилетия.
