Наприкінці XVIII ст. землі, заселені українцями, опинились у складі Австрійської та Російської імперських політичних систем, життя в яких суттєво відрізнялося від звичних умов. Обидві імперії були величезними територіальними об’єднаннями, що складалися з центру та підвладних територій, заселених різними народами.
Імперії мали централізовану структуру управління з особою імператора на верхівці владної піраміди. Виконання законів і розпоряджень імперського уряду покладалося на численне чиновництво. З-поміж різноманітних завдань, що покладалися на імперське чиновництво, найважливішим було збирання податків. Але використовувалися вони не на місцеві потреби, а на реалізацію імперських планів і, ясна річ, на потреби самих чиновників. Усіма засобами впливу імперія виховувала в них покору і вірність, наголошуючи, що це є головним моральним і релігійним обов’язком громадян. Відтак більшість населення поступово пристосовувалася до імперських порядків і вважала їх цілком розумними.
Велике значення в управлінні підвладними територіями поряд із чиновництвом надавалося армії. Для місцевого населення військовий ставав звичною постаттю, а для суспільної еліти військова служба була можливістю зробити непогану кар’єру. Одночасно з цим утримання імперської армії стало важким тягарем для населення українських земель.
Особливістю життя у складі імперій стала його детальна регламентація. В українському суспільстві попередньої доби суспільна влада – як козацька старшина, так і польська шляхта – ніколи не захоплювалися виданням значної кількості документів стосовно впорядкування питань повсякденного життя. Імперська влада, навпаки, вважала за необхідне регламентувати життя своїх багатонаціональних підданих на місцях, згідно з єдиними стандартами, чисельними розпорядженнями зі столиці.
Ставлення обох імперій до українських земель, загарблених ними наприкінці XVIII ст., мало значні відмінності. Австрійська імперія була гуртом різних народів, з-посеред яких жоден не мав абсолютної більшості. Внаслідок цього австрійський уряд ніколи не намагався стверджувати, що українські землі є корінними імперськими землями, і лише доводив своє право володіти ними, визнаючи при цьому, що їх населяють інші народи.
Російська імперія ніколи не визнавала, що підкорила землі, заселені іншим народом; навпаки, російський уряд постійно підкреслював, що землі Наддніпрянщини є давньою і невід’ємною частиною Росії, яку було раніше у неї відібрано, а тепер повернуто. Український народ уважали «малоросами» і часткою «великоросійського народу». Лише наприкінці ХІХ ст. внаслідок розгортання українського національного руху в імперських верхах про них дедалі частіше з майже неприхованим роздратуванням почали казати як про «інородців». Наявність в імперії російського народу, який складав більшість населення, спричиняли політику насильницької русифікації всіх сфер суспільного життя. Внаслідок цього питання збереження народної культури, історії та мови стало, без перебільшення, питанням виживання українців як етносу.
Я знаю что уже в начале царствования уничтожены были военные поселения. Были отменены унизительные телесные наказания.Обращено было особое внимание на поднятие уровня общего образования офицеров армии посредством реформ военных учебных заведений. Были созданы военные гимназии и юнкерские училища с двухгодичным сроком обучения. В них принимались лица всех сословий.В январе 1874 года была провозглашена всесословная воинская повинность.Результатом реформы стало создание небольшой армии мирного времени со значительным обученным резервом на случай войны.Подверглась коренным изменениям система военного управления, чтобы усилить управление по местам расположения войск. Результатом этого пересмотра явилось утвержденное 6 августа 1864 г. “Положение о военно-окружных управлениях”. На основании этого “Положения” устроено первоначально девять военных округов, а затем (6 августа 1865 г.) еще четыре. В каждом округе поставлен, назначаемый по непосредственному высочайшему усмотрению, главный начальник, носящий название командующего войсками военного округа. Эта должность может быть возложена и на местного генерал-губернатора. В некоторых округах назначается еще командующего войсками.Забота о защитниках Родины проявлялась во всем, даже в мелочах. Допустим, более ста лет (до 80-х годов XIX века) сапоги шились без различия правой и левой ноги. Считалось, что при боевой тревоге солдату некогда думать, какой сапог надевать, на какую ногу.Особое отношение было к пленным. Военнослужащие, взятые в плен и не бывшие на службе у противника, по возвращении домой получали от государства жалование за все время нахождения в плену. Пленный считался лицом пострадавшим. А тех, кто отличился в боях, ждали воинские награды. Ордена России ценились особенно высоко. Они давали такие привилегии, что даже меняли положение человека в обществе. Ну и вообще о военной реформе многое ещё можно сказать. В учебниках всё легко можно найти) удачи вам)
Военные реформы Петра преследовали одну цель - создание мощных, эффективных армии и флота, без которых немыслимо было существование сильного государства. Для этой цели Петру 1 пришлось основательно измененить вооруженные силы. Он положил начало существованию в России регулярной армии введя рекрутский набор на военную службу. Призывались юноши от 15 до 20 лет с обязательным обучением военному делу. Петр 1 создал и контрактников, позволив служить в армии вольнонаёмных опытным солдатам и положив им приличное жалование - 11 рублей за каждый год. Петр 1 основал несколько военных школ и академий для офицерского состава, чтобы снизить зависимость армии от иностранных специалистов. Ну и наконец император создал "Воинский устав" в котором строго регламентировались обязанности военных, их взаимоотношения и права. В результате таких действий Российская империя получила действительно бое и могучую армию, силу которой вскоре испытали на себе многие европейские державы.
Наприкінці XVIII ст. землі, заселені українцями, опинились у складі Австрійської та Російської імперських політичних систем, життя в яких суттєво відрізнялося від звичних умов. Обидві імперії були величезними територіальними об’єднаннями, що складалися з центру та підвладних територій, заселених різними народами.
Імперії мали централізовану структуру управління з особою імператора на верхівці владної піраміди. Виконання законів і розпоряджень імперського уряду покладалося на численне чиновництво. З-поміж різноманітних завдань, що покладалися на імперське чиновництво, найважливішим було збирання податків. Але використовувалися вони не на місцеві потреби, а на реалізацію імперських планів і, ясна річ, на потреби самих чиновників. Усіма засобами впливу імперія виховувала в них покору і вірність, наголошуючи, що це є головним моральним і релігійним обов’язком громадян. Відтак більшість населення поступово пристосовувалася до імперських порядків і вважала їх цілком розумними.
Велике значення в управлінні підвладними територіями поряд із чиновництвом надавалося армії. Для місцевого населення військовий ставав звичною постаттю, а для суспільної еліти військова служба була можливістю зробити непогану кар’єру. Одночасно з цим утримання імперської армії стало важким тягарем для населення українських земель.
Особливістю життя у складі імперій стала його детальна регламентація. В українському суспільстві попередньої доби суспільна влада – як козацька старшина, так і польська шляхта – ніколи не захоплювалися виданням значної кількості документів стосовно впорядкування питань повсякденного життя. Імперська влада, навпаки, вважала за необхідне регламентувати життя своїх багатонаціональних підданих на місцях, згідно з єдиними стандартами, чисельними розпорядженнями зі столиці.
Ставлення обох імперій до українських земель, загарблених ними наприкінці XVIII ст., мало значні відмінності. Австрійська імперія була гуртом різних народів, з-посеред яких жоден не мав абсолютної більшості. Внаслідок цього австрійський уряд ніколи не намагався стверджувати, що українські землі є корінними імперськими землями, і лише доводив своє право володіти ними, визнаючи при цьому, що їх населяють інші народи.
Російська імперія ніколи не визнавала, що підкорила землі, заселені іншим народом; навпаки, російський уряд постійно підкреслював, що землі Наддніпрянщини є давньою і невід’ємною частиною Росії, яку було раніше у неї відібрано, а тепер повернуто. Український народ уважали «малоросами» і часткою «великоросійського народу». Лише наприкінці ХІХ ст. внаслідок розгортання українського національного руху в імперських верхах про них дедалі частіше з майже неприхованим роздратуванням почали казати як про «інородців». Наявність в імперії російського народу, який складав більшість населення, спричиняли політику насильницької русифікації всіх сфер суспільного життя. Внаслідок цього питання збереження народної культури, історії та мови стало, без перебільшення, питанням виживання українців як етносу.