Зовнішня політика Великої Британії — система транскордонних відносин, що склалася історично між Британією, іншими державами та міжнародними організаціями. Велика Британія — постійний член Ради безпеки ООН. З регіональних організацій Велика Британія входить в ОБСЄ, Євросоюз, Раду Європи, НАТО. Також Сполучене Королівство має угоди з Ірландією (Good Friday Agreement), що стосуються власної території — Північної Ірландії.
Дипломатичні зовнішні зносини Сполученого Королівства ведуться Міністерством закордонних справ і у справах Співдружності націй Великої Брита́нії. Прем'єр-міністр та численні відомства відіграють певну роль у встановленні політики і багато установ та підприємств мають голос і відіграють певну роль.
Велика Британія була першою владою у світі 18, 19 і початку 20 століть, особливо в період так званої "Pax Britannica" - періоду абсолютно неперевершеного панування та безпрецедентного міжнародного миру в період із середини до кінця 1800-х років. Країна продовжувала широко вважатися "наддержавою", аж до суецької кризи 1956 року. Цей незручний інцидент разом з втратою імперії спричинив те, що домінуюча роль Великої Британії у глобальних справах поступово зменшувалася. Тим не менш, Сполучене Королівство залишається великою державою та постійним членом Ради Безпеки ООН, членом-засновником G7, G8, G20, НАТО, ОЕСР, СОТ, Ради Європи, ОБСЄ та Співдружності Націй, яка є спадщиною Британської імперії. Велика Британія є членом Європейського Союзу (і членом її попередників) з 1973 року, однак завдяки результатам референдума 2016 року, в 2017 році розпочалася процедура виходу з ЄС. Після голосування, політики почали укладати нові торговельні угоди з іншими глобальними партнерами.
Тимур поділив Османську державу між синами Баязида. На деякий час у країні запанували міжусобиці. Відродити державну єдність зумів султан Мурад II (1421-1451), а могутність країни утвердив Мегмед II (1451 - 1481), прозваний «Завойовником». Його заповітною мрією було захоплення Константинополя.
У квітні 1453 р. Мегмед II із величезним військом, яке налічувало кілька десятків тисяч, оточив Константинополь. Йому протистояло майже 7 тисяч захисників міста. Колись могутня візантійська столиця була приречена. Та імператор Константин XI відмовився здати місто і впродовж 53 днів відважні захисники відбивали штурм за штурмом.
На світанку 29 травня 1453 р. турки розпочали штурм, який виявився останнім. Двічі вони відступали назад, залишаючи багато вбитих. Ллє Мегмед направляв свіжі сили. У найважчий для константинопольців момент битви генуезькі найманці стали покидати свої позиції, а султан кинув у бій яничарів. Бойовий дух оборонців похитнувся і вони відступили, а турки, ввірвавшись у Константинополь, почали його грабувати. Увечері 29 травня місто затихло, тільки в підвалах та будинках де-не-де ще нишпорили турки, шукаючи сховані скарби. Мегмед поспішив повернути Константинополю спокій і того ж дня проголосив його своєю столицею, перейменувавши на Істанбул (Стамбул). Християнську святиню — храм Святої Софії — за наказом султана було перетворено на мусульманську мечеть. Над Босфором замайорів зелений прапор пророка Мухаммеда.
За правління Мегмеда ІІ було створено дієву адміністративну систему й започатковано центральний уряд країни — Осяйну Порту. Було також видано звід основних законів — «Канун». Султан володів необмеженою державною та духовною владою над підданими. Функції глави уряду виконував Великий візир, мусульманське духовенство очолював Головний муфтій.
Значна увага приділялася вихованню молоді в дусі ісламу. Мегмед, який був освіченою людиною, володів шістьома мовами, знався на філософії та літературі, всіляко сприяв поширенню знань. Саме тому за його наказом у Стамбулі було відкрито 8 шкіл (медресе), у яких учні опановували граматику, право, логіку, астрономію, ісламське віровчення тощо.
Завдяки сильній армії Османська імперія утвердилася як впливова мусульманська держава не тільки на Сході. Упродовж кількох наступних століть вона стала відігравати неабияку роль у міжнародному житті європейських країн.
этого необходимо делать