На Лівобережжі велику групу населення складали козаки. Козацтво було звільнене від багатьох податків, мало право власності на землю, користувалося пільгами у торгівлі та заняттях промислами.
За переписом 1666 р. на Лівобережжі нараховувалося близько 90 міст і містечок. У багатьох з них існували магістрати, які керували їх внутрішнім життям. Великі міста (Київ, Полтава, Чернігів, Ніжин) були важливими центрами ремесла і торгівлі. У другій половині XVII ст. на Лівобережжі працювали ремісники близько 300 спеціальностей.
Уся територія Гетьманщини поділялася на полки та сотні. Усі поточні справи на території полку чи сотні вирішували полкові та сотенні канцелярії.
У другій половині XVII ст. важливу роль у регулюванні суспільних відносин в Україні, і насамперед у Гетьманщині, стали відігравати договірні статті, підписані гетьманами України і козацькою старшиною, з одного боку, і московськими царями та їхніми представниками — з іншого, що стали начебто зразком основного закону України.
Провідне місце в системі українського законодавства посідали акти гетьманської і місцевої воєнно-адміністративної влади. Акти гетьмана видавалися у формі універсалів, ордерів, листів, декретів, грамот. Крім загальнообов'язкових універсалів, що стосувалися всього населення, органів влади й управління на всіх підвладних гетьману територіях, були й спеціальні, що стосувалися окремих категорій населення або окремих людей, окремих воєнно-адміністративних органів, конкретних посадових осіб.Поступово роль виборних органів занепадає. Гетьмани все рідше скликали загальні військові ради, обмежуючись обговоренням питань внутрішньої політики у вузьких радах, на яких була присутня тільки козацька старшина; полковники і сотник у кінці XVII ст. уже не обираються, а призначаються гетьманом і царським урядом.
Царський уряд відразу ж після Переяславської ради став на шлях послідовного обмеження прав гетьманської адміністрації. У1669 р. у Глухівських статтях було скасовано права Гетьманщини на самостійну зовнішню політику. Коломацькі статті 1687 р. ще більше обмежили економічну самостійність, соціальну та зовнішню політику Гетьманщини (заборонялося вести торгівлю з Кримом, рекомендувалося сприяти російсько-українським шлюбам, вимагалося під страхом смерті приймати неповноцінні монети, які спеціально карбувалися для московського війська). Усі справи, пов'язані з Україною, царизм вирішував через Малоросійський приказ, що прагнув поставити під контроль діяльність органів управління Гетьманщини.
Прежде всего - природные и климатические условия благотворно влияли на развитие земледелия. овощеводства, растениеводства и вообще сельского хозяйства. После разлива реки Нил, на полях оставался толстый слой плодородного ила, что и являлось благоприятным условием для земледелия в Египте с времён и до наших дней! Египет находится на северо-востоке Африки. В стране теплый климат, дожди выпадают редко, большую часть года стоит сильная жара и несмотря на это, там, где вода - там жизнь. С юга на север страну пересекает река Нил. В начале лета от таяния снегов и сильных дождей Нил разливается. В ноябре вода спадает, оставляя черный плодородный ил. Такая земля дает хорошие урожаи, поэтому земледелие было главным занятием египтян. Кроме земледелия развивались и соответствующие отрасли хозяйства - льноводство, а затем и ткачество, гончарное производство, виноделие, пчеловодство и др. Из места, почти непригодного для жизни человека, Египет уже в IV тысячелетии до н. э. превращался в густонаселенную страну. Плодородные почвы были сравнительно легки в обработке, что стимулировало огромный рост производительности земледелия. В этой связи первые орудия земледельцев были примитивны – мотыги и корзины для переноски земли. С течением времени, в особенности с освоением и началом обработки металлов происходит усложнение и совершенствование орудий. Плуги, мотыги, деревянные серпы с вкладышами, зернотерки и др. В Южной Месопотамии, которая в глубокой древности была, очевидно, сплошь заболочена и не имела естественных богатств, первые поселенцыбыли вынуждены пользоваться главным образом глиной и камышом для изготовления необходимых им предметов.
Русский писатель. Родился 18 июня (по старому стилю - 6 июня) 1812 в Симбирске, в зажиточной купеческой семье. Мать Гончарова, на руках которой, после смерти отца, остался трехлетний Иван, ничего не жалела для воспитания сына. На другой стороне Волги, в имении княгини Хованской, жил священник, воспитанник Казанской духовной академии, открывший с жены-немки пансион, имевший заслуженный успех среди местного дворянства. Сюда был отдан и молодой Гончаров. В 12 лет прочитал Державина, Хераскова, Озерова, исторические сочинения. 1822 - 1830 - учился в Московском коммерческом училище. В 1831 поступил на словесный факультет Московского университета. От студенческих кружков остался в стороне. В 1835 Гончаров закончил курс в университете. После недолгой службы в Симбирске он переезжает в Петербург и поступает переводчиком в министерство финансов, где прослужил до отправления в кругосветное путешествие в 1852. Первые сочинения ("Лихая болесть", 1838, "Счастливая ошибка", 1839) были помещены анонимно в рукописных альманахах "Подснежник" и "Лунные ночи", составлявшихся в семье академика живописи Н. А. Майкова. С кружком Белинского познакомился только в 1846, благодаря "Обыкновенной истории", которая была прочитана критиком еще в рукописи и привела его в необычайный восторг. В 1848 был напечатан в "Современнике" маленький рассказ из чиновничьего быта: "Иван Савич Поджабрин", написанный еще в 1842. В 1852 Гончаров попадает в экспедицию адмирала Е. В. Путятина, отправлявшегося в Японию на военном фрегате "Паллада". Гончаров был прикомандирован к экспедиции в качестве секретаря адмирала. Возвратившись из путешествия, на половине прерванного наступившей Восточной войной, печатает в журналах отдельные главы "Фрегата Паллады", а затем усердно берется за "Обломова", который появился в свете в 1859. В 1858 Гончаров переходит в цензурное ведомство (сначала цензором, потом членом главного управления по делам печати) . 1860 - член-корреспондент Петербургской АН. В 1869, на страницах "Вестника Европы", появился третий большой роман Гончарова, "Обрыв". В начале 70-х годов Гончаров вышел в отставку. Остаток жизни провел тихо и замкнуто, в небольшой квартире из 3 комнат, на Моховой, где он и умер 27 сентября (по старому стилю - 15) 1891. Похоронен на Никольском кладбище Александро-Невской лавры, в 1956 прах перенесен на Литераторские мостки. Гончаров не был женат и литературную собственность свою завещал семье своего старого слуги.
Среди произведений - романы, этюды, очерки: "Иван Саввич Поджабрин" (1842, очерк опубликован 1848), "Современные заметки" (1847), "Письма столичного друга к провинциальному жениху" (1848), "Обыкновенная история", (1847, роман) , "Фрегат “Паллада”" (1854, цикл очерков, отдельное издание 1858), "Обломов" (1859, роман) , "Петербургские отметки" (1864 - 1865), "Обрыв" (1869, роман) , "Миллион терзаний" (1872, статья) , "Петербургской хронике" (1874), "Литературный вечер", "Заметки о личности Белинского", "Лучше поздно, чем никогда" (авторская исповедь) , "Воспоминания", "Слуги", "Нарушение воли"
На Лівобережжі велику групу населення складали козаки. Козацтво було звільнене від багатьох податків, мало право власності на землю, користувалося пільгами у торгівлі та заняттях промислами.
За переписом 1666 р. на Лівобережжі нараховувалося близько 90 міст і містечок. У багатьох з них існували магістрати, які керували їх внутрішнім життям. Великі міста (Київ, Полтава, Чернігів, Ніжин) були важливими центрами ремесла і торгівлі. У другій половині XVII ст. на Лівобережжі працювали ремісники близько 300 спеціальностей.
Уся територія Гетьманщини поділялася на полки та сотні. Усі поточні справи на території полку чи сотні вирішували полкові та сотенні канцелярії.
У другій половині XVII ст. важливу роль у регулюванні суспільних відносин в Україні, і насамперед у Гетьманщині, стали відігравати договірні статті, підписані гетьманами України і козацькою старшиною, з одного боку, і московськими царями та їхніми представниками — з іншого, що стали начебто зразком основного закону України.
Провідне місце в системі українського законодавства посідали акти гетьманської і місцевої воєнно-адміністративної влади. Акти гетьмана видавалися у формі універсалів, ордерів, листів, декретів, грамот. Крім загальнообов'язкових універсалів, що стосувалися всього населення, органів влади й управління на всіх підвладних гетьману територіях, були й спеціальні, що стосувалися окремих категорій населення або окремих людей, окремих воєнно-адміністративних органів, конкретних посадових осіб.Поступово роль виборних органів занепадає. Гетьмани все рідше скликали загальні військові ради, обмежуючись обговоренням питань внутрішньої політики у вузьких радах, на яких була присутня тільки козацька старшина; полковники і сотник у кінці XVII ст. уже не обираються, а призначаються гетьманом і царським урядом.
Царський уряд відразу ж після Переяславської ради став на шлях послідовного обмеження прав гетьманської адміністрації. У1669 р. у Глухівських статтях було скасовано права Гетьманщини на самостійну зовнішню політику. Коломацькі статті 1687 р. ще більше обмежили економічну самостійність, соціальну та зовнішню політику Гетьманщини (заборонялося вести торгівлю з Кримом, рекомендувалося сприяти російсько-українським шлюбам, вимагалося під страхом смерті приймати неповноцінні монети, які спеціально карбувалися для московського війська). Усі справи, пов'язані з Україною, царизм вирішував через Малоросійський приказ, що прагнув поставити під контроль діяльність органів управління Гетьманщини.