Найменш поширеною кризою дослідник вважає кризу типу С. При ній поряд з падінням інтенсивності виконання релігійних обов`язків простежується послаблення емоційного зв`язку з Богом. Виникає відчуття покинутості. Фактори, які її спричинюють: драматичні ситуації, надмірне занурення у світські проблеми та оточення, занедбання релігійних обов`язків. Як і в попередніх двох кризах, знання причин цієї проблеми сприяє успішному її подоланню. Молитва, ретельність при виконанні релігійних обов`язків, спілкування з людьми, які подають хороший приклад, до вийти з кризи цього типу.
Криза типу D ніби підсумовує усі попередні – вона поєднує в собі їхні найяскравіші ознаки (догматичні сумніви, занедбання обов`язків, зменшення емоційного зв`язку з Богом, негативне ставлення до Церкви й духовенства). Цю кризу можуть спричинити надмірне захоплення світським життям, зміна середовища. Вона виникає і зникає повільно, характеризується сильною інтенсивністю, однак, переживши її, людина може виробити в собі крайні релігійні принципи.
Загалом виділяють два шляхи виходу з різного роду криз: позитивний і негативний. Тому криза, зокрема і релігійна, не є вироком, а радше випробуванням на міцність і можливістю розвитку.
Не слід однак легковажити і загрозою, яку несе релігійна криза. Втікаючи від цієї проблеми, намагаючись забути про її прояви, жити так, ніби нічого не відбувається, витіснивши її на задвірки підсвідомості, ми ризикуємо все більше й більше занедбувати своє духовне життя аж до крайнощів атеїзму чи апостазії, коли навіть думка про релігію стане нам нестерпною.
