В IV-III веках до нашей эры у северных границ Китая и Центральной Азии сложилась консолидация племен сюнну, они же хунну, или гунны. Сюнну (хунну) представляли собой племена монголоидного облика, говорившие на одном из языков алтайской языковой семьи, ветвью которой являются тюркские языки. Наименование сюнну (хунну) появилось в китайских источниках в конце III века до нашей эры. Верховным правителем сюнну был шаньюй, которого избирал совет старейшин, управлял он своими владениями через наместников из числа близких родственников. В 206 году до нашей эры во главе хуннских племен стал шаньюй Модэ. Он провел реформы по укреплению своего государства. Государство гунну делилось на 24 рода.
Основным видом хозяйственной деятельности хунну являлось кочевое скотоводство.
Верхушку хуннского общества составляли четыре аристократических рода, связанных между собой брачными отношениями, когда мужчины этих родов брали себе жен только из трех других знатных родов. Глава государства, шаньюй, мог быть только из самого знатного из четырех родов, орда Люаньди.
Однако держава хунну оказалась непрочной, в I веке до н.э. она начала распадаться под давлением извне и внутренних междоусобиц. В 47 г до н.э. хунны распались на южных и северных. Южную группу возглавил шаньюй Хуханье, а северную – его младший брат Чжичжи. Чжичжи предпринимал попытки вернуть единство хунну, привлекая на свою сторону государство Кангюй. Со временем южные хунну приняли подданство Китая, а северные, вступив в союз со среднеазиатскими племенами, откочевали на запад, сохраняя свою независимость. Но они находились под постоянным давлением Китая и вынуждены были перейти Тянь-Шань, войти в контакт с кангюй. Это была первая волна переселения хунну на территорию Казахстана и Средней Азии.
1. Куртуазна література — світська, лицарська література європейського Середньовіччя з мотивами культу дами (в ліриці) або пригод лицарів (епічні твори), почасти з елементами фантастичності. Куртуазний роман часто вдається до атмосфери казковості. Однією з головних тем в цьому романі є тема кохання до прекрасної дами та здійснення подвигів заради неї. Проте героїв об'єднує лише платонічне кохання. Саме кохання в такому романі повне куртуазності. Загалом, «куртуазний» — той, що орудує усіма видами зброї, вправний в усіх видах мистецтва (спів, гра на різноманітних музичних інструментах, обізнаність в живописі тощо), грає в шахи, знається на морській справі, знає велику кількість іноземних мов.
2. Упродовж XI – XV ст. мистецтво знало два основні художні стилі, які заступали один одного — романський(Романський стиль вирізнявся масивністю і зовнішньою суворістю споруд, які зберігають оборонні, захисні функції. Найбільша увага приділялася спорудженню храмів-фортець, монастирів-фортець, замків-фортець, що розташовували на підвищених ділянках місцевості. Головним будівельним матеріалом був тесаний камінь. З часом обробка кам'яних брил удосконалюється, а м'які різновиди каменю, легкі в обробці, стають джерелом для створення перспективних порталів, різьблених капітелей, рельєфів і згодом, скульптур, якими почали прикрашати західний фасад. Романські храми, переважно монастирські, будували з великого каменю, у простих формах, із перевагою вертикальних або горизонтальних ліній, із дуже вузькими отворами дверей і вікон, із півциркульними арками.) і готичний(Особливе місце в мистецтві готики західноєвропейських країн займав міський собор — вищий зразок синтезу архітектури, скульптури і живопису (переважно вітражів). Непорівнянний простір собору, вертикалізм його веж і зводів, підпорядкування скульптури ритмам динамічності архітектури, багатобарвне сяйво вітражів робили сильний емоційний вплив на віруючих.). Перший стиль — романський — панував у XI – XII ст., другий — готичний — у XII – XV ст. Ці стилі найбільш яскраво проявилися в архітектурі замків і церков.
3. Папа Григорій IX перетворив Інквізицію з Єпископської на Папську, підпорядкувавши її безпосередньо Святому Престолу. Для керування Інквізицією на різних рівнях призначались домініканці та францисканці, монахи з двох нових тоді жебручих орденів, значно рідше — монахи з інших орденів. Для єретиків, що не хотіли відректися від єресей, була призначена смертна кара, для виконання якої їх передавали до рук світської влади. Папа Інокентій IV у 1252 році дозволив Інквізиції застосовувати тортури. Тут треба помітити, що за весь час існування Інквізиції вона ніколи не застосовувала тортури так масштабно та жорстоко, як світська влада.
Объяснение: