Насильницька колективізація природно викликала серйозний опір серед селян. В Україні та на Північному Кавказі (в т.ч. на Кубані), де традиції індивідуального сільського господарства були міцними, він був винятково сильний. Селяни відмовлялися йти в колгоспи, нищили майно, яке підлягало колективізації, забирали з колгоспів своє зерно і худобу, били місцеву адміністрацію і т.п. Найпоширеніша форма протесту зводилася до того, що селяни стали різати домашню худобу, не бажаючи віддавати її властям. Це явище набрало приголомшуючих масштабів: між 1928 і 1932 рр. Україна втратила близько половини поголів’я худоби. Селянські бунти нерідко переростали у відкриті збройні повстання, що охоплювали цілі райони. Пік повстанського руху припав на перші три місяці 1930 р. У деяких місцевостях України і Північного Кавказу проти повсталих була задіяна навіть реґулярна армія. Загальна кількість повстанців в Україні у 1930 р., за даними ДПУ складала бл. 1 млн. чоловік (такі дані наводить Я.Грицак). За підрахунками Роберта Конквеста, в 1930 р. кількість учасників селянських повстань в Україні перевищувала 40 тис. В окремих місцевостях спротив проходив під гаслами: “Геть Радянську владу, хай живе самостійна Україна!”
Величие Казимира II заключается именно в том, что он, несмотря на свою молодость, сразу понял положение вещей и наметил единственное средство падающего государства мир с соседями и внутренние преобразования. Всё правление Казимира есть длинный ряд мирных договоров. Вот поэтому его и прозвали Великим: поднял Польшу.