В нашем сознании царь Иван IV и его прозвище Грозный неотделимы друг от друга. Иногда даже может показаться, что Царя так и нарекли при рождении — Иваном Грозным. Большинство исследователей полагает, что прозвище царю дал народ, причем произошло это уже после его жизни. А вот за что именно — попробуем разобраться.
Крутой нрав
Может показаться, что самодержец получил прозвище из-за очень крутого нрава: даже люди, не увлекающиеся историей, слышали о казнях, опричнине и, конечно, об убийстве Иваном его собственного сына. Вот народ, вспоминая об ужасах правления царя, и назвал его Грозным. Конечно же, после того, как царь уже умер. Потому что если бы услышал — казнил на месте.
Убийство сына
А вдруг, Иван стал Грозным после того, как убил своего сына? Приближённые царя, пораженные случившимся, стали между собой называть его Грозным, а потом прозвище и до простого народа дошло. Но весь вопрос в том, действительно ли Иван IV убил своего сына? До сих пор на этот вопрос нет четкого ответа, а единственным «доказательством» является, по сути, картина «Иван Грозный и сын его Иван 16 ноября 1581 года» (более известная, как «Иван Грозный убивает своего сына»), которая была написана в 1883-1885 году на основании слухов!
Иван Грозный и сын его Иван 16 ноября 1581 года; И.Е. РепинВыдумки заморских послов
Эта версия будет интересна любителям заговоров. Если внимательно почитать мнения современников об Иване, можно найти следующую закономерность: гости из Европы отзывались о царе негативно, часто говорили о его несдержанности и приступах гнева, будто специально представляя его перед европейскими королевствами в негативных тонах. Российские же подданные наоборот, характеризовали самодержца с положительной стороны, отмечая, что царь не чурался пообщаться с простым народом о его бедах, чтил Бога и руководствовался в правлении справедливостью и порядком. Что это было: лесть и боязнь лишиться головы из-за правды или действительное положение вещей?
Грозный = Великий
Но что, если слово «грозный» в старину имело не столь отрицательное значение, как в наши дни? Можно предположить, что «Грозный» — это синоним эпитета «Великий», и призвано подчеркнуть могущество и справедливость государя. А уважать Ивана было за что: он присоединил к Руси Казанские и Астраханские ханства, перевооружил армию и создал стрелецкое войско, укрепил государственную власть, создал Судебник, при нем Ермак совершил свой знаменитый поход в Сибирь. Поэтому народ, вспоминая строгие, но справедливые времена, прозвал царя Грозным. Наконец, у одного из предшественников, а именно у Ивана III, было два прозвища: «Великий» и «Грозный», но ни в каких зверствах замечен он не был.
Так или иначе, каждая из этих версий имеет право на существование, но споры о личности Ивана Грозного длятся уже несколько веков, и не похоже, что им суждено прекратиться.
Нестор народився близько 1056 р., ймовірно, не у знатній родині, бо, ставши у 1073 р. ченцем Києво-Печерського монастиря, він не досяг високих постів, залишившись все життя дияконом. Після смерті князя Святополка, покровителя Києво-Печерського монастиря, був переведений до Видубицького монастиря. Помер після 1113 р. На честь давньоруського історика у 1873 р. в Києві було організовано Історичне товариство Нестора-літописця. Нестор був високоосвіченою людиною, добре знав візантійську літературу, володів широким світоглядом і глибиною мислення, літературними даруваннями. Ще у 80-ті роки уклав "Житіє преподобного отця нашого Феодосія, ігумена Печерського", а також, як вважають багато дослідників, "Читання про житіє і погублення ... Бориса і Гліба", творів, що заклали початок вітчизняній агіографічній літературі і мають суттєве значення для пояснення смисложиттєвих проблем, морального ідеалу діячів Київської держави.
Підсумком творчості Нестора є об'єднання роздрібленого матеріалу літописань і цілісне його осмислення відносно історії Руської землі у створеній ним редакції "Повісті врем'яних літ". Відповідно до гіпотези академіка О. Шахматова "Повісті врем'яних літ" передував "Початковий звід" (Початкове зведення), упорядкований в 70-ті роки XI ст. Никоном і відредагований вдруге в 90-ті роки ігуменом Києво-Печерської лаври Іоанном, який надав йому яскраво вираженої антикнязівської спрямованості і вигляду політичного памфлету. За свідченням М. Брайчевського, їм передував "Літопис Аскольда", який і є першим твором вітчизняної літератури (Літопис Аскольда. Передмова і реконструкція М. Брайчевського // Київ. — 1988. — № 2. — С. 140—-170). Л. В. Черемнін, якого підтримує Б. О. Рибаков, найдавнішим літописним зведенням вважає здійснене до 966 р. настоятелем Десятинної церкви Анастасієм Корсунянином зведення. До нас дійшла редакція, виконана ігуменом Видубецького монастиря Сильвестром, прибічником Володимира Мономаха, що переробив значну частину початкового зведення з тим, щоб зняти деяке вороже ставлення до Рюриковичів в редакції Іоанна. Нестор завершив роботу у 1110—1112 рр., доповнивши попередні літописи даними кінця XI — початку XII ст., що стало значним доповненням до писаної історії Русі. Редакція Сильвестра з доповненнями Нестора ввійшла до Лаврентіївського списку. Інші пізніші літописні зведення, здійснені в 1118 р. за велінням сина Володимира Мономаха Мстислава, дійшли до нас в Іпатіївському списку.
Объяснение:
Авгуры, сами не верившие в свои гадания, с улыбкой посматривали друг на друга. Отсюда вышло выражение — улыбка авгуров. Но, а сами они гадали по полету и поведению птиц. (Может и по пению)