Після завершення Столітньої війни деякі французькі володіння залишалися поза владою французького короля. Боротьбою за їх приєднання була сповнена друга половина XV ст. Головну роль у завершенні об'єднання Франції відіграв Людовік XI (1461-1483 pp.).
Головною перешкодою на шляху Людовіка XI до об'єднання країни був герцог бургундський Карл Сміливий, який мав значні володіння на сході Франції та в Нідерландах. На відміну від інших великих феодалів, які чинили опір Людовіку XI, Карл Сміливий у своїх володіннях проводив таку саму політику, як і його суперник. Фактично конфлікт між Людовіком і Карлом був конфліктом між двома подібними державами. У цій боротьбі перемогу здобув Людовік XI. Вирішальна битва сталася у 1477р. біля Нансі. Бургундці зазнали поразки, а Карл загинув. Людовік XI був у захопленні від смерті свого головного противника і відразу наказав захопити його володіння. Бургундська держава припинила існування. Крім Бургундії, Людовік зумів приєднати до своїх володінь Пікардію на півночі, Беррі в центрі та Прованс на півдні Франції.
Син Людовика XI — Карл VIII (1483-1498 pp.) приєднав останнє володіння, яке зберігало самостійність, — герцогство Бретань (1491 р.). Так закінчився тривалий процес політичної централізації Франції, що розпочався за Капетингів, а завершився за династії Валуа. У XVІ ст. Франція стала однією з найбільш могутніх і централізованих держав Європи.
Османская империя, державшая в страхе всю Европу и Азию, просуществовала более 600 лет. Некогда богатое и могущественное государство, основанное Османом I Гази, пройдя все стадии развития, расцвета и падения, повторило судьбу всех империй. Как любая империя, Османская, начав развитие и расширение границ с небольшого бейлика, имела свой апогей развития, выпавший на XVI—XVII в.
В этот период это было одно из самых могущественных государств, вмещающих в себя множество народов различных вероисповеданий. Владея обширными территориями значительной части Юго-Восточной Европы, Западной Азии и Северной Африки, в своё время, полностью контролировало Средиземное море, обеспечивая связь Европы с Востоком.
Ослабление Османов
История распада Османской империи началась задолго до проявления явных причин ослаблением власти. В конце XVII в. до этого непобедимая турецкая армия впервые потерпела поражение при попытке взять город Вену в 1683 г. Город был взят османами в осаду, но отвага и самопожертвование жителей города и защитного гарнизона во главе с искусными военачальниками не дали захватчикам завоевать город. Из-за подоспевших на поляков им пришлось оставить эту затею вместе с добычей. С этого поражения рассеялся миф о непобедимости османов.
Последующие за этим поражением события привели к заключению в 1699 г. Карловицкого договора, по которому османы теряли значительные территории, земли Венгрии, Трансильвании и Тимишоара. Этим событием нарушилась неделимость империи, надломив моральное состояние турок и подняв дух европейцев.
Цепь поражений Османов
После падения первая половина следующего столетия принесла маленькую стабильность сохранением контроля над Чёрным морем и выхода к Азову. Вторая, к концу XVIII в. принесла ещё более значительное поражение, чем предыдущее. В 1774 г. закончилась Турецкая война, по результатам которой к России отошли земли между Днепром и Южным Бугом. В следующем году турки утрачивают Буковину, присоединённую к Австрии
Объяснение: