Початок XIX сторіччя в українській історії нагадував період так званого "сумерку" кінця XIV-початку XVI століть — Україна нібито й існувала — існувала земля, міста і села, народжувались і вмирали люди — і не існувала, оскільки про її державно-політичну самостійність, окремішність, в тогочасних умовах, на думку багатьох, не могло бути й мови. Втративши національну політичну еліту і залишки державності, розділена між двох континентальних імперій — Російської і Австрійської — вона, здавалося, була приречена. Це виглядало тоді як доконаний історичний факт. Після довгих років Руїни національно-державне відродження України не могло відбутися швидко. Кінець XVIII — початок XIX ст. на Наддніпрянській Україні були позначені майже цілковитим припиненням національного життя. Проте саме тут, на Лівобережній та Слобідській Україні, які територіально ближче знаходилися до Росії, продовжувала жити народна пам’ять про колишню славу козацьку, про Хмельниччину, про народну вольницю — Запорозьку Січ.
Варто зазначити, що процеси національного відродження кінця XVIII-початку XIX сторіч не стали явищем загальнонаціонального масштабу. І не лише тому, що вони, як зазначалось вище, охоплювали переважно територію колишньої Гетьманщини та концентровано виражали інтереси козацької старшини і її нащадків, але й тому, що не охопили в повній мірі навіть весь цей соціальний стан. Окрім козацько-старшинської державницької традиції та літературного процесу на демократичній етнічній основі, значний вплив на формування української політичної думки першої половини XIX сторіччя мала діяльність в Україні таємних товариств, не пов’язаних безпосередньо з українською справою, у першу чергу декабристів і масонів. Україна, поряд з Санкт-Петербургом, стала одним з основних центрів Руху декабристів: тут виникли і діяли дві досить потужні таємні організації — "Південне товариство" і товариство "Об’єднаних слов’ян", які напередодні повстання злилися.
Поняття "українське національно-культурне відродження" відображає процес становлення і розвитку культурно-освітнього та громадсько-політичного життя України протягом кінця 19 - початку XX ст. Українське національне відродження розпочалося на східноукраїнських землях в кінці XVUI ст. Воно стимулювалося, з одного боку, природними процесами загальнокультурного розвитку, з іншого -необхідністю протидії упосліджувальній політиці російського царизму. Тяжке політичне, соціально-економічне становище, культурний занепад викликали "захисну реакцію", що проявилася у цілому комплексі подій і явищ, які свідчили про засвоєння частиною інтелігенції і значне поширення в масах національної свідомості, активізацію українського національного руху в усіх його формах, як спочатку культурницько-просвітніх, так згодом і політичних, про розвиток усіх галузей культурного життя українців.Втративши будь-яку надію на державне опертя і підтримку в процесах культурного розвитку, діячі української культури були поставлені в умови постійного доведення чинності національної культури в її суто етнічному розумінні. Етнографізм за цих обставин мусив стати і став визначальною рисою формування нової української культури. Пізніше це мало свої негативні наслідки у галузі виховання національної еліти і в справі політичної реалізації національних прав українців, однак прийнятної альтернативи етнографізму протягом довгого часу просто не було.
В конце V в. до н. э. ваны семи царств, существовавших в Китае, объявили себя «сыновьями неба» и правителями всей Поднебесной. Начался период «сражающихся царств». Самым сильным оказалось государство Цинь на западе Китая. В гг. до н. э. его правитель завершил объединение страны и принял имя Цинь Шихуанди - первый император Цинь.Государство Цинь занимало долины Хуанхэ и Янцзы и вело завоевание южных земель Китая. В правление Цинь Шихуанди были увеличены подати. За малейшее преступление в рабство обращали не только самого преступника, но и всю его семью. Рабы трудились в хозяйствах правителя, на государственных работах.К северу от Китая обитали племена кочевников сюнну, совершавшие опустошительные набеги на прилегающие территории. Для защиты от этих нашествий Цинь Шихуанди в 221 г. до н. э. приказал начать строительство каменной стены. Великая Китайская стена стала одним из самых грандиозных сооружений в мире. Она протянулась на 4 тыс. км, но полной защиты от кочевников стена не обеспечила.После смерти Цинь Шихуанди в 210 г. до н. э. по всей империи Цинь вспыхнули восстания. В 207 г. до н. э. войско повстанцев под командованием старосты крестьянской общины Лю Бана захватило столицу империи - Сяньян. Правители Цинь были уничтожены. Возникла новая империя во главе с потомками Лю Бана - государство Хань.В империи Хань некоторые законы были смягчены, подати снижены, но в целом политика была направлена на объединение Китая. Одной из главных задач оставалась также борьба с сюнну.Первый период существования империи Хань отмечен расцветом хозяйства и культуры. Недаром китайцы и поныне называют себя ханьцами. Осваивались новые земли, строились дамбы и каналы, росли города. Во II в. до н. э. возник Великий шелковый путь, связавший Китай с далекими странами на западе.В Китае существовал хотя и сложный, но совершенный порядок управления. Основы его заложил еще до объединения страны мыслитель Шан Ян (гг. до н. э.). Были ограничены права знати, введено 12 рангов знатности, которые мог пройти любой человек, даже из низов общества, обладавший талантами. Чиновники полностью подчинялись правителю. Для усиления власти вана Шан Ян боролся с почитанием родителей. Он говорил: чиновник, почитающий родителей, изменяет своему государю.В государстве Хань во многом сохранился порядок управления, созданный мыслителем, но наказания за почтительность к родителям были отменены. Правители стремились, чтобы чиновники относились к ним как к своим отцам, а жители страны так же относились к чиновникам.Со временем в империи Хань росли налоги и ужесточались законы. Знать выходила из повиновения, вспыхивали восстания бедноты (восстания «краснобровых», «желтых повязок» и др.). В начале III в. н. э. Ханьское государство погибло.