28 июля 1914 - Начало войны;
1 августа 1914 - Германия объявила войну России;
3 августа 1914 - Начало наступления немецких войск на Париж через Бельгию;
19 августа 1914 - Освобождение Галиции от австрийских войск;
23 августа 1914 - Вступление в войну Японии;
22 декабря 1914 - Сарыкамышская операция;
Май 1915 - Начало «Великого отступления» русских войск на восток;
Февраль 1915 - Разгром армии Самсонова и отступление армии Ренненкампфа;
15 апреля 1915 - геноцид армян;
22 апреля 1915 - Битва при Ипре;
23 мая 1915 - Вступление в войну Италии;
15 октября 1915 - Открытие Салоникского фронта;
10 января 1916 - Эрзерумская операция;
21 февраля – 18 декабря 1916 - Битва при Вердене;
4 июня 1916 - Брусиловский прорыв;
1 июня 1916 - Ютландская битва;
8 марта 1917 - Свержение монархии в России;
7 апреля 1917 - Вступление в войну США;
Апрель 1917 - Операция Нивеля;
7 ноября 1917 - Октябрьская революция;
3 марта 1918 - Брестский мир;
Март 1918 - «Весеннее наступление» Германии;
Июль 1918 - Контрнаступление Антанты;
27 октября 1918 - Капитуляция Австро-Венгрии;
30 октября 1918 - Капитуляция Османской империи;
4 ноября 1918 - Свержение монархии в Германии;
11 ноября 1918 - Компьенское перемирие;
28 июня 1919 - Версальский мир.
с 1640 г. король англии карл i находится в конфликте с британским парламентом. причина конфликта, с одной стороны, кроется в нарушении королем права парламента устанавливать налоги. с другой стороны — в религиозных притязаниях короля. он желает утвердить свою власть над церковью с англиканских епископов, в то время как растущее число англичан присоединяется к суровому протестантству, отвергающему епископат.
в 1642 г. конфликт перерастает в гражданскую войну. парламент создает собственную армию — в основном из крайних протестантов, «пуритан», во главе с кромвелем. в то время как состоящий из умеренных парламент мог бы удовлетвориться компромиссом с королем, кромвель и армия решают отделаться от него. разгромленный, затем плененный карл i пытается договориться с парламентом. но кромвель во главе армии идет на лондон, изгоняет из парламента своих противников (от парламента останется только «охвостье», его так и будут называть) и отдает короля под суд. король приговорен к смерти как «тиран, предатель, убийца и враг страны». 30 января 1649 г. он был обезглавлен на эшафоте, возведенном перед королевским дворцом.
казнь короля вызвала великое смятение, — для общественного мнения того времени король, какой бы он ни был, священен. вместе с карлом i ушла в эпоха абсолютной монархии.
Объяснение:
монархия пала в некоторых вещах, в том числе и в обществе.
Розвиток людської спільноти залежить поряд з іншими факторами від особливостей географічного розташування і природних умов, на яких вона існувала. Українські землі розташовані у південно-східній частині Європи.
Майже не дві третини території українських земель складали розлогі чорноземи, що завжди були головним багатством народу, а в одночас – постійною причиною зазіхань сусідів на них.
Життя на цих землях впливало на формування характерних рис суспільного життя українців. Родючі ґрунти дозволяли українським селянам успішно вести одноосібні господарства на відміну від їхніх північних сусідів – росіян, де бідні ґрунти і суворий клімат примушували селян об’єднувати свої зусилля для спільної праці. Ці особливості спричинили формування різної ментальності і соціально-економічної організації народів.
Переважну більшість українського народу наприкінці XVIII ст. складали селяни, які здавна трудилися коло землі, жили в мальовничих селах і не квапилися зміняти їх на міські житла. Промислова революція поступово впливала на цю ситуацію, однак і наприкінці ХІХ ст. селяни складали 95% населення України.
Наприкінці XVIII ст. землі, заселені українцями, опинились у складі Австрійської та Російської імперських політичних систем, життя в яких суттєво відрізнялося від звичних умов. Обидві імперії були величезними територіальними об’єднаннями, що складалися з центру та підвладних територій, заселених різними народами.
Імперії мали централізовану структуру управління з особою імператора на верхівці владної піраміди. Виконання законів і розпоряджень імперського уряду покладалося на численне чиновництво. З-поміж різноманітних завдань, що покладалися на імперське чиновництво, найважливішим було збирання податків. Але використовувалися вони не на місцеві потреби, а на реалізацію імперських планів і, ясна річ, на потреби самих чиновників. Усіма засобами впливу імперія виховувала в них покору і вірність, наголошуючи, що це є головним моральним і релігійним обов’язком громадян. Відтак більшість населення поступово пристосовувалася до імперських порядків і вважала їх цілком розумними.
Велике значення в управлінні підвладними територіями поряд із чиновництвом надавалося армії. Для місцевого населення військовий ставав звичною постаттю, а для суспільної еліти військова служба була можливістю зробити непогану кар’єру. Одночасно з цим утримання імперської армії стало важким тягарем для населення українських земель.
Особливістю життя у складі імперій стала його детальна регламентація. В українському суспільстві попередньої доби суспільна влада – як козацька старшина, так і польська шляхта – ніколи не захоплювалися виданням значної кількості документів стосовно впорядкування питань повсякденного життя. Імперська влада, навпаки, вважала за необхідне регламентувати життя своїх багатонаціональних підданих на місцях, згідно з єдиними стандартами, чисельними розпорядженнями зі столиці.
Ставлення обох імперій до українських земель, загарблених ними наприкінці XVIII ст., мало значні відмінності. Австрійська імперія була гуртом різних народів, з-посеред яких жоден не мав абсолютної більшості. Внаслідок цього австрійський уряд ніколи не намагався стверджувати, що українські землі є корінними імперськими землями, і лише доводив своє право володіти ними, визнаючи при цьому, що їх населяють інші народи.
Російська імперія ніколи не визнавала, що підкорила землі, заселені іншим народом; навпаки, російський уряд постійно підкреслював, що землі Наддніпрянщини є давньою і невід’ємною частиною Росії, яку було раніше у неї відібрано, а тепер повернуто. Український народ уважали «малоросами» і часткою «великоросійського народу». Лише наприкінці ХІХ ст. внаслідок розгортання українського національного руху в імперських верхах про них дедалі частіше з майже неприхованим роздратуванням почали казати як про «інородців». Наявність в імперії російського народу, який складав більшість населення, спричиняли політику насильницької русифікації всіх сфер суспільного життя. Внаслідок цього питання збереження народної культури, історії та мови стало, без перебільшення, питанням виживання українців як етносу.