Раціоналізація суспільства як необхідна умова його розвитку. Усяка спільнота людей, будь-який соціум ставлячи собі за мету досягнення "загального блага", завжди намагається якомога найбільш повною мірою раціоналізувати шляхи та методи здійснення цієї мети.
Процес раціоналізації тоталітарного суспільства полягає в одержавленні усіх сфер соціального буття індивіда, підкорення його власної волі - волі держави, наявності безальтернативної офіційної ідеології, що виключає любе відхилення від встановлених соціальних норм.
Концепції, що регламентують існування таких типів суспільств, одним з найшкідливіших чинників суспільного розвитку вважають наявність плюралізму думок та прагнень до досягнення суспільного консенсусу. Але постає логічне запитання: за яким критерієм можливо встановити істинність пануючої ідеології? Чи можливо, взагалі, якось уніфікувати масову свідомість, зробити суспільство слухняним певній групі або взагалі одній особі? Суспільно-історичний процес довів хибність та безперспективність цих прагнень, нетривалість таких суспільств.
Але чому вони не тривкі? Варіантів відповідей на це питання існує досить багато, сучасні вчені суспільствознавці шукають їх у різних площинах.
Виходячи з контексту даної роботи зазначимо, що на нашу думку, стаючи на початку свого правління фактором, який консолідує творчий владно-державницький потенціал, дуже скоро тоталітарна держава стає тягарем суспільства, стримує його розвиток, оскільки ідеї подальшого розвитку консервуються на рівні владного "верху" і не оновлюються за рахунок існуючих у суспільстві альтернативних ідей, тобто не трансформуються у нові. Іншими словами не оновлюються, а тому починають гальмувати суспільно-політичні процеси.
Наша сучасність яскраво доводить нам наскільки важливим є аспект раціоналізації суспільства у процесі його політико-соціального та історичного розвитку. Усяке суспільство, що прагне стати громадянським, збудувати правову державу повинне постійно замислюватись над найбільш раціональним шляхом їх досягнення. Цей раціональний шлях полягає саме в його постійній модернізації, тобто, постійній зміні, ускладненні політичних, економічних і культурних структур та їхніх функцій відповідно до потреб раціонального та ефективного існування суспільства.
Етапи розвитку теорії модернізації
Теорія модернізації, що повинна висвітлювати трансформації традиційних цінностей, структур в модернізовані, "сучасні", за минулий і теперішній віки склалася у розвинутий напрямок у суспільних науках, що містить в собі такі аспекти, які мають методологічне, теоретичне та практичне значення.Теоретична основа її концепцій містиься в роботах Дж. Локка, А. Сміта. Її розробляли такі вчені як М. Вебер, Е. Дюркгейм, К. Маркс, Р. Парк, Ф. Тьонніс, Г. Беккер, М. Леві, Т. Парсонс, Б. Мур, Г. Алмонд та ін. У цих концепціях накопичено багатий досвід аналізу процесів переходу від традиційного до індустріального суспільства, різні можливості, що виникають на цьому шляху, загальні закономірності і особливості, пов'язані із специфікою суспільств і країн, які переживають модернізацію.
Але систематизація знань у розвинуту теорію відбулася дещо пізніше. Постання політичної модернізації як розвинутої теорії було певною відповіддю на виникнення концепцій, які розкривали різні аспекти кризи західного світу, що їх репрезентували такі вчені як О. Шпенглер, А. Тойнбі, П. Сорокін, К. Ясперс та ін.
У другій половині ХХ століття, по закінченні Другої світової війни, коли домінування західних країн, перед усім США, у сфері управління, стандартів споживання та багатьох інших аспектів було беззаперечним, то в якості прообразу "сучасної" держави спочатку визнавалось "вільне" американське суспільство. Інакше кажучи, модернізація розумілась, як "вестернізація", тобто копіювання західних постулатів у всіх сферах життя.
Це відбувалося у 50-60 роках, коли існувало чітке протистояння двох суспільно-політичних систем, поряд з цим починав ігатися процес виникнення так званого третього світу (колишні колонії та напівколонії), тому потрібно було виробити нову парадигму соціально-історичного розвитку.
Потрібно зазначити, що у своїх витоках модернізаційні теорії спиралися на універсалістські традиції західного лібералізму, що репрезентував думку, що нібито етапи розвитку всіх країн і народів однакові. Також необхідно сказати, що на початку теорія модернізації розроблялася науковцями, лише пізніше починає відбуватися процес політизації цієї теорії, виходячи із зацікавленості владних кіл у її розробці і впровадженні.
На цьому етапі у модернізаційній теорії домінує думка, що механізми економічного зросту є детермінантою впровадження політичних інститутів західного зразка, що ж до культури, то вважалося, що її прозахідні цінності будуть сприйняті автоматично.
1. Лето-осень 1929 г. - конфликт СССР с Японией (из-за КВЖД) 1931 - Япония захватывает Маньчжурию 1936- Германия и Япония подписывают Антикоминтерновский пакт (P.S. Коминтерн - это международная организация объединённых компартий разных стран) к Г. и Я. присоединяются Италия, Испания и Венгрия СССР Китаю август 1938 - сражение на оз. Хасан 1939 - сражение на р. Халкин-Гор
2. Страны участники: Германия, Италия, Англия, Франция на Мюнхенском сговоре решили, что Германия присвоит себе земли Чехословакии (Судетскую обл.) (1938), а в 1939 всю Чхословакию
Внешняя политика России в 30-50 гг. XVIII в. продолжала традиции Петра I. Россия стремилась укрепиться в Прибалтике и даже расширить здесь свое влияние; активно вмешивалась в дела слабеющей соседки Речи Посполитой; устремлялась к южным Азовскому и Черному морям. В основном все внешнеполитические акции России были успешными, они не принесли с собой столь громких побед и территориальных приращений, как в Петровское время, но зато страна не подверглась «петровскому опустошению» изнутри, когда во имя войны из народа тянули последние жилы.
С 1733 г. за двадцать восемь лет Российская империя провела 4 большие военные кампании. Это операции в Речи Посполитой в 1733—1735 гг.; русско-турецкая война 1735—1739 гг.; русско-шведская война 1741—1743 гг.; участие в Семилетней войне с Пруссией в 1757—1761 гг.
Объяснение:
Раціоналізація суспільства як необхідна умова його розвитку. Усяка спільнота людей, будь-який соціум ставлячи собі за мету досягнення "загального блага", завжди намагається якомога найбільш повною мірою раціоналізувати шляхи та методи здійснення цієї мети.
Процес раціоналізації тоталітарного суспільства полягає в одержавленні усіх сфер соціального буття індивіда, підкорення його власної волі - волі держави, наявності безальтернативної офіційної ідеології, що виключає любе відхилення від встановлених соціальних норм.
Концепції, що регламентують існування таких типів суспільств, одним з найшкідливіших чинників суспільного розвитку вважають наявність плюралізму думок та прагнень до досягнення суспільного консенсусу. Але постає логічне запитання: за яким критерієм можливо встановити істинність пануючої ідеології? Чи можливо, взагалі, якось уніфікувати масову свідомість, зробити суспільство слухняним певній групі або взагалі одній особі? Суспільно-історичний процес довів хибність та безперспективність цих прагнень, нетривалість таких суспільств.
Але чому вони не тривкі? Варіантів відповідей на це питання існує досить багато, сучасні вчені суспільствознавці шукають їх у різних площинах.
Виходячи з контексту даної роботи зазначимо, що на нашу думку, стаючи на початку свого правління фактором, який консолідує творчий владно-державницький потенціал, дуже скоро тоталітарна держава стає тягарем суспільства, стримує його розвиток, оскільки ідеї подальшого розвитку консервуються на рівні владного "верху" і не оновлюються за рахунок існуючих у суспільстві альтернативних ідей, тобто не трансформуються у нові. Іншими словами не оновлюються, а тому починають гальмувати суспільно-політичні процеси.
Наша сучасність яскраво доводить нам наскільки важливим є аспект раціоналізації суспільства у процесі його політико-соціального та історичного розвитку. Усяке суспільство, що прагне стати громадянським, збудувати правову державу повинне постійно замислюватись над найбільш раціональним шляхом їх досягнення. Цей раціональний шлях полягає саме в його постійній модернізації, тобто, постійній зміні, ускладненні політичних, економічних і культурних структур та їхніх функцій відповідно до потреб раціонального та ефективного існування суспільства.
Етапи розвитку теорії модернізації
Теорія модернізації, що повинна висвітлювати трансформації традиційних цінностей, структур в модернізовані, "сучасні", за минулий і теперішній віки склалася у розвинутий напрямок у суспільних науках, що містить в собі такі аспекти, які мають методологічне, теоретичне та практичне значення.Теоретична основа її концепцій містиься в роботах Дж. Локка, А. Сміта. Її розробляли такі вчені як М. Вебер, Е. Дюркгейм, К. Маркс, Р. Парк, Ф. Тьонніс, Г. Беккер, М. Леві, Т. Парсонс, Б. Мур, Г. Алмонд та ін. У цих концепціях накопичено багатий досвід аналізу процесів переходу від традиційного до індустріального суспільства, різні можливості, що виникають на цьому шляху, загальні закономірності і особливості, пов'язані із специфікою суспільств і країн, які переживають модернізацію.
Але систематизація знань у розвинуту теорію відбулася дещо пізніше. Постання політичної модернізації як розвинутої теорії було певною відповіддю на виникнення концепцій, які розкривали різні аспекти кризи західного світу, що їх репрезентували такі вчені як О. Шпенглер, А. Тойнбі, П. Сорокін, К. Ясперс та ін.
У другій половині ХХ століття, по закінченні Другої світової війни, коли домінування західних країн, перед усім США, у сфері управління, стандартів споживання та багатьох інших аспектів було беззаперечним, то в якості прообразу "сучасної" держави спочатку визнавалось "вільне" американське суспільство. Інакше кажучи, модернізація розумілась, як "вестернізація", тобто копіювання західних постулатів у всіх сферах життя.
Це відбувалося у 50-60 роках, коли існувало чітке протистояння двох суспільно-політичних систем, поряд з цим починав ігатися процес виникнення так званого третього світу (колишні колонії та напівколонії), тому потрібно було виробити нову парадигму соціально-історичного розвитку.
Потрібно зазначити, що у своїх витоках модернізаційні теорії спиралися на універсалістські традиції західного лібералізму, що репрезентував думку, що нібито етапи розвитку всіх країн і народів однакові. Також необхідно сказати, що на початку теорія модернізації розроблялася науковцями, лише пізніше починає відбуватися процес політизації цієї теорії, виходячи із зацікавленості владних кіл у її розробці і впровадженні.
На цьому етапі у модернізаційній теорії домінує думка, що механізми економічного зросту є детермінантою впровадження політичних інститутів західного зразка, що ж до культури, то вважалося, що її прозахідні цінності будуть сприйняті автоматично.