Ранее дружина короля получала землю в полную собственность и тогда сложилась неприятная для короля ситуация – феодалы, владели большей территорией нежели их сюзерен – король. Тогда Карл решил сделать следующее – он секуляризировал церковные земли и раздал своим вассалам земли в пожизненное использование.
Как только феодал умирал, его земля могла перейти к наследникам только в том случае, если они присягнут на верность королю снова. И земля могла даваться исключительно за службу короне. Если вассал нарушал свой долг перед королем, то землю у него могли отобрать. Также, владелец новой земли – бенефиции был обязан не только служить королю и выступать по его зову, но и платить небольшой чинш.
Каждый владелец такой бенефиции обязан был выставлять на войну хорошо вооруженного всадника, которого содержал феодал. Сам владелец земли – феодал также обязывался идти на войну в качестве рыцаря на коне. С такой военной реформы Карлу удалось собрать профессиональное войско, которое в своем большинстве состояло из тяжелой кавалерии.
В битве при Пуатье в 732 году, войска Карла столкнулись с огромной армией арабов под началом Абдеррахмана и нанесли мусульманам сокрушительное поражение. После этой битвы Карл и получил свое прозвище «Мартелл», что означает «молот», а вторжение арабов захлебнулось.
На відміну від рабовласницької демократії в Афінах, Римська республіка була аристократичною, вона забезпечувала привілейоване становище знатної багатої верхівки рабовласників, що відобразилося на повноваженнях і взаємовідносинах державних органів. Ними були насамперед народні збори, сенат і магістратура. Хоча народні збори вважалися органами влади римського народу і були втіленням притаманної полісу демократії, фактично управляли державою не вони. Це робили сенат і магістрати — органи реальної влади нобілітету.
В Римській республіці існували і розрізнялися три види народних зборів — центуріатні, трибутні, куріатні.
Головну роль відігравали центуріатні збори, які забезпечували завдяки своїй структурі і порядку прийняття рішень перевагу в них аристократичних і багатих кіл рабовласників. Щоправда, їхня структура із середини III ст. до н. е. з розширенням меж держави і збільшенням кількості вільних змінилася не на користь цих кіл. Кожен з п'яти розрядів заможних громадян почав виставляти рівну кількість центурій — 70, а загальна кількість центурій була доведена до 373. Однак перевага аристократії і багатства все ж залишилась, оскільки в центуріях вищих розрядів було значно менше громадян, ніж у центуріях нижчих розрядів, а незаможні пролетарії, кількість яких значно зросла, як і раніше, становили лише одну центурію.
До компетенції центуріатних зборів належало прийняття законів, обрання вищих посадових осіб республіки (консулів, преторів, цензорів), оголошення війни і розгляд скарг на вироки до смертної кари.
Другим видом народних зборів були трибутні збори, які залежно від складу жителів триб, які брали участь в них, поділялися на плебейські і патриціансько-плебейські. Спочатку їх компетенція була обмеженою. Вони обирали нижчих посадових осіб (квесторів, едилів тощо) і розглядали скарги на вироки про стягнення штрафу. Плебейські збори, крім того, обирали плебейського трибуна, а з III ст. до н. е. вони отримали право приймати закони, що сприяло зростанню їх значення у політичному житті Риму.