Адже суверенною є державна влада, яка здатна самостійно, без втручання інших держав чи організацій встановлювати обсяг і реалізовувати суверенні права держави (право законодавства, судочинства, підтримання правопорядку на власній території, право ведення зовнішніх зносин).
У той період можна говорити лише про поступове набуття державною владою Київської Русі суверенного характеру.
Влада князя була ще незначною, а важливі справи вирішувалися старшими за віком, найавторитетнішими особами на зборах - вічі, що перейшло у спадок від племені. З часом повноваження князя розширились, потіснивши віче, хоч ще протягом довгого часу воно мало значний вплив.
Поступово князь стає спадковим монархом, виконує військові, дипломатичні, судові функції, призначає і звільняє урядовців, є главою держави і представником усього народу. Проте доки васальні відносини не переросли у відносини підданства, сила князівської ради у вирішенні військово-дипломатичних завдань була досить відчутною [1, c.45].
Дослідники у ХІІ-ХІІІ ст. свідчать, що, незважаючи на збереження відносин сюзеренітету-васалітету, водночас набирає сили влада Великого князя київського [2, c.112-113].
Тривалий час поряд з верховним державним володарем відомі й інші володарі, що мають свої державні території у вигляді земель, уділів, волостей ігається роздроблення влади у вигляді піраміди взаємного підпорядкування державних володарів, яку очолює Великий князь київський і якому підпорядковані князі великих земель, котрі також, своєю чергою, називають себе "великими", не втрачаючи, проте, залежності від Великого князя київського.
Цим князям підпорядковані їхні васали - удільні князі, що мають у своєму підпорядкуванні уділи чи волості, очолювані також князями, які є напівдержавним елементом стосовно підлеглого йому населення, маючи своє військо, фінанси та ін. Крім того, значним був вплив церкви. Про прагнення її володіти світською владою свідчать праці мислителів того часу.
Навіть ставши спадковим монархом, князь все ж не стає єдиновладним правителем. Поряд з ним і далі продовжують діяти віче та боярська рада. Князь був зобов’язаний радитися зі своїми могутніми васалами, зібраними в боярській раді, з питань законодавства, управління, фінансів, зовнішньої політики та з інших державних справ. Боярській раді належало обмірковувати питання ведення війни і укладення миру (вони лише обговорювали їх, вирішували ж ці питання на вічі); рада іноді виступала як вища судова інстанція, переважно у справах з князями.
Боярська рада працювала збираючись на засідання, де кожен міг вільно висловитись, навіть стати в опозицію до князя, що послабляло його владу.
Як уже зазначалось, ще одним органом тогочасної Русі було залишене у спадок від племен віче – збори всіх старших за віком горожан, батьків родин, тисяцьких, які репрезентували пригороди, присутніми були також духовні особи, бояри, іноді князь. Цей орган був відокремлений від боярської ради та князя і, на думку деяких дослідників, виступав органом справжнього народовладдя [3, c.160].
Оскільки віче концентрувало владу князя та бояр, які брали в ньому участь, а також народу, воно було найважливішим органом влади. Вічу належало законодавство, судочинство, право призначення на посади, вирішення питань війни і миру. Досліджуючи основи державного ладу Київської русі, український правознавець Ростислав Лащенко виділяє ідею народоправства, яка виявлялась у співвідношенні двох органів влади: віча як явища народної самобутності та князя як символу і "визначного органу" влади аристократії [4, c.148].
Загалом протягом ХІІ-ХІІІ ст. у Київській держав ігається значне посилення об’єднувальних тенденцій. Проте згодом цей процес перетворюється у свою протилежність, і державу опановує міжусобна боротьба.
Традиційне для українського державотворення несприйняття абсолютного правління та міцної централізованості державної влади зрештою привело до занепаду Української держави цього періоду.
Відновлена в результаті національно-визвольної війни українська державність ґрунтувалась на традиційних для України народоправстві, республіканстві, але поряд з цими рисами ігається авторитаризм гетьманської влади. Не можна вважати це за суперечність, оскільки, як і в Княжу добу, єдиновладне правління князя поєднувалось з народоправством, що пояснюється необхідністю в різні періоди становлення і розвитку державності відповідного укладу державного життя, певного відповідного співвідношення сил, взаємовідносин органів держави.
Английский парламент изначально задумывался как королевский совещательный судебный орган для жалоб. В 1215 году крупные землевладельцы добились от Иоанна Безземельного подписания Великой хартии вольностей, согласно которой монарх не мог вводить новые налоги без согласия королевского совета. Со временем этот орган окончательно перешёл от судебных функций к законодательным, и к концу XV века принятие закона в Англии требовало одобрения не только короля, но и обеих палат Парламента.
В процессе Славной революции английские левеллеры и другие радикальные пуритане выдвинули требование широкого представительства в Парламенте, расширения полномочий Палаты общин и избирательного права для всего мужского населения страны. Хотя республика просуществовала недолго, и в 1660 году была восстановлена монархия, полномочия Парламента значительно расширились, в особенности по вопросам о назначении премьер-министра. В начале XVIII века возникли две политические партии: Виги и Тори. Принятие законов стало невозможным без поддержки руководства партийного большинства в Палате общин, и монархи оказались вынужденными отдать формирование исполнительной власти этому руководству. В 1783 году король Георг III отказался признать предложенные Вигами кандидатуры премьер-министра и членов кабинета, что привело к конституционному кризису, и в итоге король уступил. Следует отметить, что в силу имущественного ценза избирательным правом обладало около 5 % взрослого населения (реформы начались только в 1832 году и продолжались до 1928 года, когда женщины получили право голоса). Жители британских колоний вообще не имели представительства в Парламенте, хотя были обязаны платить налоги Короне.
В то же время, в силу удалённости от Лондона, многие британские колонии получили достаточно широкую автономию, учредили местные выборные органы самоуправления и в ряде регионов наделили избирательным правом большинство взрослых мужчин белой расы[1]. Распространение частной собственности и землевладения усилению популярности идей о естественных правах человека и народном суверенитете.
0_0
Объяснение:0_0