Объяснение:
Перемирие между Россией и Швецией подписали в Валиесари (под Нарвой) в декабре 1658 года, после долгих переговоров. Перемирие было заключено на 3 года. По условиям этого договора, Москва закрепляла за собой часть завоеваний в Ливонии: занятые крепости, где успели закрепиться русские гарнизоны.
Через 3 года международная обстановка изменилась не в пользу Русского царства. Война с Польшей развивалась неудачно, и Москва оказалась перед перспективой затяжного вооружённого конфликта с Речью Посполитой и Швецией. Поэтому, по окончательному мирному договору, заключённому летом 1661 года в Кардисе (Эстляндия), Московское государство отказалось от всех своих завоеваний и возвратило Швеции назад все отнятые территории и крепости. Таким образом, окончательные итоги русско-шведской войны 1656-1661 годов оказались не в пользу Русского царства.
Война показала необходимость серьёзных преобразований в военной сфере, которые были начаты уже Алексеем Михайловичем и значительно развиты его сыном – Петром Первым.
Тривале перебування при царському дворі на перших ролях сприяло зростанню не тільки економічної могутності, але й політичних амбіцій графа К. Розумовського. Численні нагороди та титули породили у нього бажання встановити спадкоємне гетьманство.
Наприкінці 1763 р. гетьман розіслав у всі полки ордери, скликаючи до Глухова всіх старшин, включно до сотника, на Генеральну Військову раду. Головним питанням, яке обговорювалося на цій раді, було запровадження спадкового гетьманства за родом Розумовських.
Після тривалих і запальних дебатів присутні на Глухівській раді виробили 23 пункти, які мали увійти до майбутнього прохання на ім’я російської цариці. На їх основі генеральний писар В. Туманський разом з гадяцьким (А. Крижанівський) та миргородським (Ф. Остроградський) полковниками склали чолобитну для подання імператриці Катерині ІІ. До того ж гетьманом було відправлено з таємною місією до митрополита Київського Арсенія Могилянського та архімандрита Успенської Києво-Печерської лаври Зосима Вальковича старшого канцеляриста Генеральної Військової Канцелярії Туманського (брата генерального писаря), щоб обговорити задуману Розумовським справу. Кирило Григорович розумів, що успіх справи залежить також від її підтримки вищим духовенством.