ответ:На початку XX ст. національно-визвольний рух у Наддніпрянській Україні набув політичного характеру: його учасники усвідомлювали необхідність боротьби за українську державу. У січні 1900 р. в Харкові діячі студентського руху Д. Антонович, Б. Камінський, М. Русов та інші разом із членами "вільних громад" заснували Революційну українську партію (РУП). її програму виклав адвокат М. Махновський у брошурі "Самостійна Україна". В ній він закликав народ до боротьби за єдину й неподільну вільну самостійну Україну від Карпат до Кавказу. РУП обстоювала інтереси селянства, працювала в масах. Рупівці взяли активну участь в селянському русі. У 1900-1901 рр, в Україні відбулося 670 селянських виступів, а 1902 р. він охопив Полтавську, Київську, Харківську губернії. Селяни палили поміщицькі маєтки, ділили їхні землі. Повстання придушувалися збройною силою, але це лише загострювало суперечності.
У 1902 р. М. Махновський створює Українську народну партію (УНП). Її основними цілями, сформульованими М. Міхновським у кількох програмних Документах, були: просвіта українського народу шляхом роз'яснення його національних інтересів; побудова самостійної демократичної держави; націоналізація землі й передача її селянам без викупу; усуспільнення засобів виробництва й ліквідація експлуатації. Лідер УНП М. Міхновський зробив вагомий внесок у справу розбудови української державності, вказавши на те, що нашому народові слід іти до незалежності, використовуючи досвід західної цивілізації.
1904 р. частина членів РУПу утворила Українську соціал-демократичну спілку, яка на початку 1905 р. влилася до меншовицької фракції РСДРП на правах її автономної секції. Інша частина під керівництвом В. Винниченка, С Петлюри й М. Порша у грудні 1905 р. проголосила утворення Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Це одна з найчисленніших партій, яка обстоювала ідеї автономії України, конфіскації земельної власності й демократизації суспільного" життя. Не визнаючи більшовицького революційного екстремізму, лідери партії не погоджувалися увійти до складу РСДРП. На таких же позиціях стояла Єврейська соціал-демократична робітнича партія "Бунд", що діяла в середовищі єврейського пролетаріату і ремісничого люду в Україні.
Объяснение:
Знаменательно, что Хрущев, как и многие политические деятели современности, был гораздо популярнее на международной арене, нежели у себя в стране. Это было связано прежде всего с тем твердым курсом, которым следовал Советский Союз в международной политике, с поворотом от конфронтации к разрядке, к налаживанию диалога. Именно с личностью Хрущева на Западе связывали крепнущее мнение о том, что с русскими можно договориться по многим позициям.
Но внутри страны Хрущев становился все более непопулярной фигурой как среди своих соратников, так и среди народа. Партийногосударственный аппарат был недоволен постоянными и непредсказуемыми реорганизациями, которые доставляли массу беспокойства, а преимуществ не давали никаких. К тому же широкие слои общественности предлагали отменить или сократить привилегии номенклатуры, чтобы не допускать дальнейшую социальную дифференциацию общества, а эта перспектива совсем не устраивала правящий строй.
Наиболее ортодоксальные партийные руководители полагали, что процесс десталинизации, начатый на XX съезде, зашел слишком далеко и угрожал «руководящей роли партии» во всех областях экономической, политической и особенно духовной жизни страны.
Среди недовольных было большое количество военных из-за масштабного и социально необеспеченного сокращения вооруженных сил. Ведь в конце 1950 — начале 1960-х годов ликвидировались многие высокооплачиваемые генеральские должности, а сотни тысяч офицеров были буквально брошены на произвол судьбы. Росло недовольство среди интеллигенции из-за постепенного запрета на либерализацию духовной жизни и постоянного вмешательства партийных органов в творческую сферу.
Рабочие и крестьяне устали от шумной борьбы за «светлое будущее» при постепенном ухудшении повседневной жизни. Рабочие были недовольны ростом цен и снижением тарифных ставок. Крестьяне возмущались бесконечными «экспериментами» в сельском хозяйстве, которые так и не смогли привести к эффективному функционированию аграрного сектора, импортом продуктов питания, которые страна вполне была произвести сама.
Все это партийно-государственной номенклатуре без особых усилий избавиться от Хрущева. На октябрьском (1964) Пленуме ЦК он был обвинен в волюнтаризме и субъективизме и отправлен на пенсию. Было признано нецелесообразным впредь совмещать в одном лице партийно-государственные посты. Первым секретарем ЦК партии стал Леонид Ильич Брежнев (1906—1982), а Председателем Совета Министров СССР — Алексей Николаевич Косыгин (1904—1980).
Уход Хрущева с партийных и государственных постов достаточно тихо, его имя в печати перестали упоминать, только в газетных передовицах неизвестные авторы продолжали упрекать предыдущее руководство страны в «бездумном прожектерстве», «одержимости административными методами», «пренебрежении к научным достижениям» и пр. При этом как бы забывался тот факт, что люди, пришедшие на смену Хрущеву, находились рядом с ним и должны были также отвечать за многочисленные «перегибы» во внутренней и внешней политике страны.