Криза Римської республіки відноситься до тривалого періоду політичної нестабільності та соціальних заворушень, що завершилися знищенням Римської республіки та її перетворення у Римську імперію, приблизно з 134 р. до н. е. до 44 р. н. е.
Точні дати кризи невідомі, оскільки Рим коливався між нормальним соціально-економічним станом та кризою протягом багатьох десятиліть[1].
Подібним чином, причини і атрибути кризи змінювалися протягом десятиліть, і включали в себе поширення рабства, розбою, внутрішні і зовнішні війни, земельну реформу, винахід болісних нових покарань[2], розширення римського громадянства та зміну складу римської армії[3].
Сучасні вчені також не можуть дійти єдиного висновку щодо природи кризи. Традиційно розширення громадянства (з усіма його правами, привілеями та обов'язками) було негативно оцінено Саллустом, оскільки це спричинило внутрішній розбрат, виникнення суперечок з італійськими союзниками Риму, рабські повстання та бунти. Однак інші вчені стверджували, що, оскільки республіка означає res publica — справа людей (тобто основною цінністю для держави є людина і соціум) — бідних та безправних громадян не можна звинувачувати в тому, що вони намагаються задовольнити свої законні скарги
Мадяризація (від угор. magyar «угорець», «угорська мова») — насильне переведення на угорську мову і насаджування «угорської культури» неугорським народам.
Термін «мадяризація» набув найбільшої популярності в історіографії стосовно періоду 1867–1918, коли угорська верхівка під приводом самоврядування розгорнула цілеспрямовану, амбітну та досить агресивну політику з асиміляції неугорських народів на землях Угорського королівства. Найвідомішим об'єктом цієї політики були хорвати, з якими 1868 року Будапешт був вимушений укласти угорсько-хорватську угоду про розподіл владних повноважень у Транслейтанії, але попри яку протягом другої половини XIX століття намагався продовжувати в Хорватії політику мадяризації; також об'єктами були словаки, трансільванські сакси, румуни, євреї, карпатські русини (українці), цигани, серби, з якими ніяких угод не укладали і ситуація яких була набагато гіршою порівняно з хорватами.
Політика мадяризації мала тимчасовий успіх, переважно в міській місцевості, але викликала масове невдоволення підкорених народів. Після розпаду Австро-Угорщини (і, зокрема, Угорського королівства — згідно з Тріанонським договором) на низку незалежних держав, угорські меншини в деяких з них стали об'єктом зворотної дискримінації