Консервативное направление. Консерватизм в России опирался на теории, доказывавшие незыблемость самодержавия и крепостного права. Идея необходимости самодержавия как своеобразной и издревле присущей России формы политической власти своими корнями уходит в период укрепления Русского государства. Она развивалась и совершенствовалась в течение XVIII-XIX вв., при к новым общественно-политическим условиям. Особое звучание для России эта идея приобрела после того, как в Западной Европе было покончено с абсолютизмом. В начале XIX в. Н.М. Карамзин писал о необходимости сохранения мудрого самодержавия, которое, по его мнению, "основало и воскресило Россию". Выступление декабристов активизировало консервативную общественную мысль.
Древний Восток
Древняя Греция
1) Природные условия и их роль для развития цивилизации
Переход от первобытности к цивилизации сопровождался развитием ирригационного земледелия (т.е. реки играли огромную роль: плодородная почва в их дельтах развитию земледелия; реки связывали воедино разные районы страны и создавали возможности для торговли внутри нее и с соседями; НО низовья рек заболачивались, а чуть дальше земля высыхала от зноя, русло рек постоянно менялось, а разливы уничтожали поля и посевы; требовался труд многих поколений, чтобы осушить болота, провести каналы, уметь противостоять наводнениям; эти усилия дали свои плоды: урожайность повысилась очень резко).
Плодородной земли немного, климат засушливый, крупных рек нет, создать оросительную систему невозможно. Земледелие – редкость, хлеба не хватает на все население. Более благоприятные условия для садоводства и скотоводства. Страна была богата полезными ископаемыми. Но всего этого недостаточно, чтобы обеспечить средства к существованию. Еще одно богатство – море: удобные бухты, многочисленные острова создавали прекрасные условия для мореплавания и торговли, но для этого надо овладеть стихией моря. Цивилизация дала достойный «ответ» на «вызов» среды и стала искусными мореплавателями, страна постепенно превратилась в сильную морскую державу.
Объяснение:
Польська меншість на Правобережній Україні є недостатньо дослідженою суспільною верствою, оскільки з погляду і польської, і української історичної науки (в їхньому традиційному розумінні) це маргінальна група, що не вписується у перспективу обох національних історій. Проте ця група справила помітний вплив на розвиток новітньої України. А що ми тепер дедалі більше наближаємося до територіальної концепції історії України — концепції, згідно з якою українська історія охоплює все, що пов'язане з українською територією, на противагу вузькоетноцентричному підходу, — ця група заслуговує нашої поновної уваги.
Вячеслав Липинський, який теж походив із цієї верстви, розрізняв серед правобережних поляків XIX ст. три не те щоб формальні партії, а напрямки чи ідейні течії. Першу течію становили лоялісти або угодовці, які прихильно ставилися до російського імперського режиму. Протягом більшої частини XIX ст. імперська Росія не проводила політики етнічного націоналізму, у цій імперській державі серед її еліти знаходимо людей різного походження, не лише православного віросповідання, але також значний контингент, наприклад, німецьких лютеранських чи польських католицьких аристократів. Доки вони зберігали лояльність до династії Романових, їх визнавали частиною "естеблішменту". Другим напрямком був польський націоналізм — групи, які ставили за мету відновлення Речі Посполитої в передподілових кордонах. І, нарешті, третій, за Липинським найцікавіший для нашого дослідження напрям — українофільство.
Проте ці напрямки не завжди можна чітко розмежувати. Наприклад, письменник Генрик Ржевуський, брат жінки Бальзака, римокатолик за релігією й поляк за національністю, був водночас політичне лояльним до російської монархії і місцевим патріотом-українофілом. Якщо говорити про пізніші часи, то польський журнал "Kultura" ("Культура") в Парижі опублікував у своєму додатку "Zeszyty Historyczne" ("Історичні зошити") спогади Генрика Юзевського, який у міжвоєнну добу понад десять років обіймав посаду волинського воєводи. Він був пілсудчиком, і тому, звичайно, переконаним польським націоналістом, але народився в Києві (десь у 1890-ті роки) і короткий час перебував на посаді товариша міністра внутрішніх справ Української Народної Республіки. У написаних згодом спогадах Юзевський (що пережив кругу світову війну, був репресований польським комуністичним режимом, а потім звільнений) відкриває, крім польського націоналізму, виразні українофільські тенденції.
Підґрунтям цих українофільських симпатій було те, що ми можемо назвати "Landespatriotismus" (територіальний патріотизм). Починаючи з 20-30-х років XIX ст. зустрічаємо багато виявів такої постави, зокрема, т.зв. українську школу в польській літературі, яка посідає певне місце в історії польського романтизму. Деякі представники цієї школи пробували писати народною українською мовою, хоча звичайно вони писали по-польськи. (Антологію цієї україномовної поезії, написаної людьми польського походження