Першим народом на території нашої країни, назва якого стала відомою завдяки писемним джерелам, були кіммерійці. Вони започатковують історію кочовиків у Північнопричорноморських степах. Свідчення про кіммерійців в античних джерелах надзвичайно скупі. Найдавніші згадки про них знаходимо у славнозвісного Гомера (друга половина VIII ст. до н. е.). В "Іліаді" (XIII, 1—7) саме їх, мабуть, охарактеризовано такими епітетами, як "дивні гіппемолги" (доярі кобил), "галактофаги" (молокоїди), "бідні" (абії) і "найсправедливіші". В "Одіссеї" (XI, 13—19) уже фігурує цей етнонім, проте кіммерійці постають як міфічний народ, що мешкає на краю світу — на вході до царства Аїда, вкритого вічним мороком:
Врешті дістались ми течій глибоких ріки Океану.
Там розташовані місто й країна людей кіммерійських,
Хмарами й млою вповиті. Ніколи промінням ласкавим
Не осяває їх сонце в блакиті ясній світлодайне,
Чи віл землі воно йде у зоряні неба глибини,
Чи повертається знов до землі з неосяжного неба, —
Ніч лиховісна там вічно нещасних людей окриває.
(переклад Б. Тена)
Грецький історик Геродот (із цією визначною постаттю ми познайомимося пізніше) вважав кіммерійців автохтонним населенням Північного Причорномор'я або, в усякому разі, таким, що передувало тут скіфам (IV, 11, 12). Навала скіфів змусила їх полишити батьківщину. Переслідувані скіфами кіммерійці опинилися аж у Передній Азії, де воювали з Лідією та грабували іонійські міста (І, 6, 15). А пам'ять про них у Північному Причорномор'ї збереглася хіба що в назвах. І тепер ще у Скіфській землі, — писав Геродот, — існують кіммерійські укріплення і кіммерійські переправи, є область під назвою Кім мерія і так званий Боспор Кіммерійський (Керченська протока).
Хоча Геродот жив у V ст. до н. е., тобто значно пізніше описуваних ним подій, його версія викликає довіру, оскільки перегукується з давнішою. Мається на увазі поема Арістея із Проконнеса (друга половина VII ст. до н. е.) "Арімаспея", уривок із якої переказав Геродот (IV, 13). Той Арістей — мудрець і служитель культу Аполлона — описав свою подорож до країни ісседонів, що межувала з войовничими народами. Він, зокрема, повідомляє, що ісседонів вигнали з їхньої країни арімаспи (одноокі), ті, своєю чергою, потіснили скіфів, а вони — кіммерійців.
До цього додамо, що згадка про Боспор Кіммерійський та якесь кіммерійське місто є також в одного із попередників Геродота — Гекатея з Мілету (рубіж VI—V ст. до н. е.). А старший сучасник Геродота, знаменитий трагік Есхіл (525—456 pp. до н. е.), у "Прикутому Прометеї" згадує Кіммерійський перешийок (вірш 755). Та й пізніші автори однозначно пов'язують кіммерійців із Північним Причорномор'ям.
І все ж греки пізнали зухвалість цього народу, щоправда, не тут, а в Малій Азії. Найдавніший з відомих елегічних поетів Камін (перша половина VII ст. до н. е.) родом з Ефесу, де містилося одне з див стародавнього світу — знаменитий храм Артеміди (спалений Геростратом), був сучасником кіммерійського вторгнення у Малу Азію. Кіммерійці захопили м. Сарди (столицю Лідії), а потім зруйнували грецьке місто Магнесію й загрожували іншим. Поет виступив із закликом боронити батьківщину від зухвальців. Войовничих кіммерійців у цьому регіоні згадує також тогочасний поет Архілох. Цю інформацію продубльовано й пізнішими авторами. Так, за словами глави олександрійських поетів, ученого, що завідував бібліотекою Мусейона, Каллімаха (310—240 pp. до н. е.), ці вояки загрожували Ефесу, куди свавільний Лігдаміс привів величезне військо доярів кобил — кіммерійців, котрим не судилося вернутися до Скіфії (гімн "До Артеміди"). За елліністичною традицією, за це Лігдаміс був покараний — він помер від тяжкої хвороби.
Зауважимо, що визначний грецький географ та історик, блискучий знавець античної літератури Страбон (64 р. до н. е. — 24 р. н. е.), автор фундаментальної "Географії" (у 17-ти книгах), згадував про давнє, ще до Гомера чи за часів його життя, вторгнення кіммерійців у Малу Азію (І, 2, 9; III, 2, 12). Відлуння тих далеких подій знайшло відображення й у пізніших авторів.
Уточнити час перебування кіммерійців у Передній Азії та їхню участь у подіях тогочасної історії дають можливість клинописні джерела. Тексти, в яких згадується народ гіміррі, були виявлені в 1849 р. англійським офіцером Г. Лейярдом під час розкопок останньої столиці Ассирії Ніневії. Більшість із них походить саме із цього міста, де було відкрито, крім того, розкішний палац та бібліотеку Ашшурбаніпала, яка зберігається тепер у Британському музеї і відома як Куюнджицька колекція (Куюнджик — назва пагорба, що приховував руїни Ніневії). Учені незабаром ототожнили цих гіміррі з кіммерійцями античних джерел.
Объяснение: Надеюсь правильно)
События в Отраре в 1218 году и убийство посла Чингизхана Ибн Кафраджа Богры послужили поводом для наступления монголов на земледельческие области Мавераннахра и ускорили то, что давно задумал Чингизхан. Верховный правитель монголов основательно подготовился к осуществлению своих намерений. Еще до начала военных действий он собирал сведения о численности и степени подготовленности военных сил противника и о положении внутри государства хорезмшахов.
Поход на Запад начался с завоевания Семиречья и Восточного Туркестана. Это заставило Хорезмское государство принять незамедлительные меры. Хорезмшах имел многочисленную армию и хорошо вооруженное ополчение, осадные орудия и людей, умевших искусно обращаться с ними. Было достаточно фуража и провианта на случай затяжной войны. Как уже отмечалось, численность хорезмийских войск намного превышала численность войска Чингизхана. К сожалению, отсутствие единства в стане хорезмшаха не давало возможности реализовать это превосходство. Разногласия среди полководцев Ала ад-дина Мухаммада явно проявились на первом же военном совете, который был созван еще до приезда монгольского посла с ультиматумом.
Шахаб ад-дин Хиваки предложил собрать все войска у берегов Сырдарьи, встретить монголов и, не дав им опомниться, нанести внезапный удар. Но хорезмшах отклонил это предложение. Ала ад-дин Мухаммад не доверял своим военачальникам и опасался, что, собравшись в одном месте, они могут свергнуть его. На военном совете было принято решение вести оборонительные бои в крепостях. Однако Хорезм не был подготовлен к оборонительной войне. Распыленность военных сил облегчила победу монголов. Полагая, что основной натиск будет направлен на центр Мавераннахра, хорезмшах приказал заново укрепить города Самарканд и Бухару. Для этого в течение года трижды была собрана дополнительная подать, что вызвало возмущение населения.