Русско-турецкая война 1877-1878 годов — война между Российской империей и Османской Турцией. Она была вызвана подъемом национально-освободительного движения на Балканах и обострением международных противоречий в связи с этим.
Восстания против турецкого ига в Боснии и Герцеговине (1875-1878) и Болгарии (1876) вызвали общественное движение в России в поддержку братских славянских народов. Отвечая этим настроениями, российское правительство выступило в поддержку восставших, рассчитывая в случае их успеха усилить свое влияние на Балканах. Великобритания стремилась столкнуть Россию с Турцией и воспользоваться в своих интересах ослаблением обеих стран.
Досі історики розходяться із приводу кількості візантійських походів, називаючи від 6-ти до 10—12-ти. Русь завжди була наступаючою стороною. Якщо на початку руси ставили собі за мету переважно здобуття військової здобичі, то пізніше однією з головних цілей походів стало забезпечення для руських купців доступу на ринки імперії та отримання максимальних привілеїв для них. Розбудовуючи державу на теренах Східної Європи, київські князі почали дбати про встановлення постійних дипломатичних стосунків із Константинополем, що підвищувало престиж Русі й відповідало її стратегічним інтересам на південному сході. Русь прагнула вивільнити від кочовиків, які часто ставали знаряддям зовнішньої політики Візантії, торгові шляхи, що вели до Криму, Приазов'я та Закавказзя. Досягаючи воєнними засобами значного чи часткового успіху, Київська Русь у подальшому охоче йшла на переговори з імперією, щоб забезпечити досягнуте дипломатичними угодами.