Народничество — идеология, появившаяся в Российской империи в 1860—1910-х годах, позиционирующая себя на «сближении» интеллигенции с народом в поисках своих корней, своего места в государстве, стране и мире.
Движение народничества было связано с идеей потери интеллигенцией своей связи с «народной мудростью», «народной правдой». Господствовавшее в 1860—1880 годах в России течение социально-политической мысли. Выделяют следующие направления народничества: революционное, либеральное, анархистское. В советской историографии народничество представляло второй («разночинский») этап революционного движения в России, пришедшим на смену «дворянскому» (декабристам) и предшествовавшим «пролетарскому» (марксистскому) этапу.
Энциклопедический словарь Ф. А. Брокгауза и И. А. Ефрона отмечал, что термин не имеет точного значения. В конце 1880-х годов, когда шла полемика между «либеральной» журналистикой и уличным патриотизмом, так могли называть сторонников шовинизма и разнуздывания толпы. В то же время термин часто употреблялся как синоним демократизма и интереса к народу
Объяснение:
Объяснение:
Раско́л Ру́сской це́ркви — церковный раскол в Русской православной церкви, начавшийся в 1650-х годах в Москве. Связан с реформой патриарха Никона, направленной на внесение изменений в богослужебные книги московской печати и некоторые обряды в целях их унификации с современными греческими.
Реформа осуществлялась при участии и поддержке царя Алексея Михайловича и некоторых других православных патриархов, была одобрена и подтверждена постановлениями ряда соборов, проходивших в Москве в 1650—1680-х годах. Противники реформы, впоследствии получившие название «старообрядцы», были преданы анафеме на Московском соборе 1656 года (только держащиеся двуперстного крестного знамения) и на Большом Московском соборе 1666—1667 годов. В результате появились старообрядческие группы, впоследствии разделившиеся на многочисленные согласия.
ответ:Ідея об’єднання православної та католицької церков у Речі Посполитій виникла задовго до 1596 р. Її витоки пов’язані з реформаційними та контрреформаційними рухами, прагненням оновити як католицьку, так і православну церкви. В умовах кризи православної церкви дедалі більше її діячів виступало на користь унії. Цьому передували тривалі таємні переговори між православними священниками, Ватиканом, українськими можновладцями, представниками польської католицької церкви, королівським двором. Аби пришвидшити втілення ідеї унії в життя, двоє православних єпископів - найбільші її поборники Іпатій Потій та Кирило Терлецький - вирушили в подорож до Риму. Наприкінці 1595 р. відбулася їхня зустріч із Папою Римським Климентом VIII та офіційна церемонія з’єднання єпископів із католицькою церквою. Проте згідно з демократичними традиціями православної церкви остаточне рішення щодо унії мав винести церковний собор.
Кожна сторона покладала на унію власні надії. Православні українці через унію з римо-католицькою церквою сподівалися досягти єдності свого народу. Тільки справжня рівність у правах (саме її домагався, наприклад, український князь В.-К. Острозький) обох церков у католицькій Польщі могла б покласти край утискам православних. Потрібно було зберегти традиційний грецький обряд і мову богослужінь. Крім того, унія здатна була, як здавалося її прихильникам, розв’язати проблему підпорядкування Української православної церкви: після її переходу під зверхність Папи Римського відпадала потреба боротьби із зазіханнями Московського патріархату.
Вищих православних ієрархів вельми непокоїла втрата власного авторитету в церковному житті. Першість у справі оновлення української церкви фактично перейшла до братств. Їхній вплив із року в рік зростав. Унія мала утримати у лоні церкви вірян, адже випадки переходу у протестантизм та католицизм частішали. Окрім того, ієрархи вбачали в унії посилення політичного впливу, адже розраховували отримати обіцяні місця в сенаті Речі Посполитої нарівні з католиками.