Так, у лютому 1650 року, коли Польща намагалась втягнути гетьмана у війну в Туреччиною, а татарський хан - використати козацького ватажка у війні з Московщиною, Б. Хмельницький відновив овій союз із Туреччиною, чим приборкав одразу обох неспокійних сусідів. Складаючи 2 серпня 1650 року на руки посла Османа-аги присягу вірності Османській імперії, Хмельницький в такий б зірвав московсько-польський союз, що був обернутий проти Туреччини, - в разі утворення його Україна перетворилася б на театр воєнних дій супротивників.
Але вже того ж року Великий гетьман розпочинає вперту дволітню боротьбу за встановлення українського контролю над Волощиною, наслідком якої був шлюб його старшого сина Тимофія з донькою волоського господаря Лупулла Роксаною, скріплений у селі Рашків 21 серпня 1652 року. Під цими намірами простежувалось прагнення Б.Хмельницького через Волощину зайняти стосовно Порти безпосередньо, без васальної залежності від Криму, становище удільного князя і знайти на Заході осередок («Князівство Подільське», пізніше «Князівство Сарматське» з князем Юрієм Хмельницьким на чолі), навколо якого під протекторатом Туреччини українська державність могла б оформитись і зміцнитись.
Ці плани не мали остаточного успіху через загибель сина Великого гетьмана Тимофія Хмельницького, вбитого під Сучавою у вересні 1652 року.
Невдовзі Б.Хмельницький і його оточення розробили новий великий задум, що вражав своєю грандіозністю: розвалити Польщу і Крим за до Москви, вийшовши в такий б із васальної залежності Туреччини. Налагоджуючи дипломатичні стосунки з Москвою, Україна шахувала польські експансійні намагання, відкриваючи собі шлях до провадження власної активної зовнішньої політики на європейському континенті. Одним з перших проявів цього, після підписання Переяславської угоди 1654 року, було намагання гетьмана встановити винятково український контроль над Білоруссю, для чого ним туди було послано значні козацькі сили під командуванням полковника Івана Золотаренка. Останній переконав білоруську шляхту присягнути на вірність Б.Хмельницькому, прийнявши протекторат України, минаючи Москву
После смерти Мстислава Великого (1132) суздальский князь Юрий Долгорукийначал вести самостоятельную политику, связанную прежде всего с борьбой против старших племянников Мстиславичей за интересы младших Мономаховичей. С1146 года, после занятия киевского престола Изяславом Мстиславичем, Юрий сам включился в борьбу за Киев.
В 1155 году сын Юрия Андрей Боголюбский уехал из Южной Руси от отца вместе с вышгородской иконой Божьей матери во Владимир, который избрал своей резиденцией. План Юрия Долгорукого, по которому его старшие сыновья должны были закрепиться на юге, а младшие — править в Ростове и Суздале, остался нереализованным.
В 1169 году Андрей Юрьевич организовалуспешный поход на Киев, но впервые в древнерусской практике не стал там править, а оставил наместником своего младшего брата Глеба. В историографии XVIII—XIX вв и современной популярной литературе этот эпизод трактуется как перенос столицы Руси из Киева во Владимир, хотя, по современным представлениям, этот процесс был длительным и окончательно завершился после монгольского нашествия. По выражению Ключевского В. О., Андрей «отделил старшинство от места». Старшинство Андрея признавалось во всех русских землях, кроме Чернигова и Галича. Андрей стремился уподобить Владимир Киеву (в частности в масштабном архитектурном строительстве, построив Успенский собор) и даже пытаться добиться учреждения в своём княжестве отдельной митрополии. В его правление Северо-Восточная Русь сформировалась как новая динамичная область русских земель и будущее ядро современного Российского государства.
После гибели Андрея в 1174 году власть в княжестве попытались захватить поддержанные смоленскими и рязанскими князьями Мстислав иЯрополк Ростиславичи, дети старшего сына Юрия Долгорукого, умершего раньше своего отца и потому не правившего, но в конце концов проиграли борьбу за властьсвоим дядьям Михаилу Юрьевичу иВсеволоду Юрьевичу Большое Гнездо, поддержанным Святославом Всеволодовичем Черниговским. Правление Всеволода Юрьевича (1176—1212) было периодом расцвета Северо-Восточной Руси. Его старшинство признавалось во всех русских землях, кроме Чернигова и Полоцка. Рязанские князья жестоко поплатились за его противникам: их земли с конца XII века начали подвергаться периодическим владимирским интервенциям и попали в зависимость от Владимирского княжества.
В начале XIII века произошло разделение Ростово-Суздальской епархии на Ростовскую и Владимиро-Суздальскую (в XIV веке преобразовалась в Суздальскую).
Князья Северо-Восточной Руси начиная с Юрия Долгорукого пытались поставить под свой контроль Новгород, используя его зависимость от подвоза продовольствия из суздальского Ополья, с переменным успехом, пока наконец в 1231 году представители владимирского княжеского дома не утвердили за собой право на представительство в Новгороде на целый век. Летописцы даже начали применять новое словосочетание Великое княжение Владимирское и Великого Новгорода. По смерти Всеволода Большое Гнездо смоленским князьям удалось удачно вмешаться в борьбу за владимирское княжение между его детьми (Липицкая битва 1216), воспользовавшись борьбой младших Всеволодовичей за влияние в Новгороде, но вскоре владимирские князья возглавили борьбу против крестоносцев в северной Прибалтике, а после поражения смоленских князей и их союзников вбитве на Калке (1223) вновь усилили свои позиции на Руси.
Переяславское княжество (с центром вПереяславле Южном), обособившееся от Киева в середине XII века, находилось преимущественно под контролем владимирских князей.
В 1226—1231 годах произошло столкновение с Черниговским княжеством. Олег Курский вынужден был отказаться от своих претензий под нажимом владимирских войск в пользу шурина Юрия , Михаила Черниговского, а затем самому Михаилу пришлось отказаться от новгородского княжения под военным давлением.
После вмешательства Ярослава Всеволодовича в борьбу за Киев в 1236 году и посажения им на смоленское княжение Всеволода Мстиславича в 1239 году, а также в результате многократных владимирских походов против Литвы(битва под Усвятом 1225, 1235, 1239, 1245, 1248), Смоленское великое княжествооказалось в зависимости от Владимирского.
В феврале 1238 года Северо-Восточная Русь была разорена во время монголо-татарского нашествия после поражения соединённых русских сил в битве под Коломной. Были сожжены 14 городов, включая Владимир, Москву, Суздаль,Ростов, Дмитров, Ярославль, Углич,Переяславль-Залесский, Тверь. 4 марта 1238 года отряд темника Бурундая смог уничтожить вновь набранное владимирским князем Юрия Всеволодовичем войско на стоянке на реке Сити, сам Юрий погиб. После гибели Юрия и всего его потомства владимирским князем стал Ярослав Всеволодович, приехавший из Киева (1238).
Так, у лютому 1650 року, коли Польща намагалась втягнути гетьмана у війну в Туреччиною, а татарський хан - використати козацького ватажка у війні з Московщиною, Б. Хмельницький відновив овій союз із Туреччиною, чим приборкав одразу обох неспокійних сусідів. Складаючи 2 серпня 1650 року на руки посла Османа-аги присягу вірності Османській імперії, Хмельницький в такий б зірвав московсько-польський союз, що був обернутий проти Туреччини, - в разі утворення його Україна перетворилася б на театр воєнних дій супротивників.
Але вже того ж року Великий гетьман розпочинає вперту дволітню боротьбу за встановлення українського контролю над Волощиною, наслідком якої був шлюб його старшого сина Тимофія з донькою волоського господаря Лупулла Роксаною, скріплений у селі Рашків 21 серпня 1652 року. Під цими намірами простежувалось прагнення Б.Хмельницького через Волощину зайняти стосовно Порти безпосередньо, без васальної залежності від Криму, становище удільного князя і знайти на Заході осередок («Князівство Подільське», пізніше «Князівство Сарматське» з князем Юрієм Хмельницьким на чолі), навколо якого під протекторатом Туреччини українська державність могла б оформитись і зміцнитись.
Ці плани не мали остаточного успіху через загибель сина Великого гетьмана Тимофія Хмельницького, вбитого під Сучавою у вересні 1652 року.
Невдовзі Б.Хмельницький і його оточення розробили новий великий задум, що вражав своєю грандіозністю: розвалити Польщу і Крим за до Москви, вийшовши в такий б із васальної залежності Туреччини. Налагоджуючи дипломатичні стосунки з Москвою, Україна шахувала польські експансійні намагання, відкриваючи собі шлях до провадження власної активної зовнішньої політики на європейському континенті. Одним з перших проявів цього, після підписання Переяславської угоди 1654 року, було намагання гетьмана встановити винятково український контроль над Білоруссю, для чого ним туди було послано значні козацькі сили під командуванням полковника Івана Золотаренка. Останній переконав білоруську шляхту присягнути на вірність Б.Хмельницькому, прийнявши протекторат України, минаючи Москву