Зростання економічної могутності Запоріжжя, відсутність кріпацтва й демократичний устрій Козацької республіки непокоїли царський уряд.
Закінчення російсько-турецької війни 1768-1774 рр., у наслідок якої Росія здобула вихід до Чорного моря, придушення селянського повстання розв'язали імперським урядовцям руки й пришвидшили справу ліквідації козацького устрою на Запоріжжі.
4 червня 1775 р. війська генерала П. Текелія раптово оточили Січ-столицю , де стояла невелика залога, і зажадали її капітуляції. Після бурхливої військової ради, зваживши на сили сторін, козаки вирішили скласти зброю. Наступного дня за наказом П. Текелія із Січі було вивезено боєприпаси, артилерію, скарб, архів, клейноди і прапоти тощо. Всі будівлі на Січі, крім укріплень, зруйнували.
Від 25 травня до 8 червня 1775 р. російська армія повністю захопила запорізькі землі. Осереддя української державності й волелюбного духу було знищено.
У червні 1775 р. вийшов сенатський указ, що поклав край надіям козаків на відродження Січі.
Cначала вспомним, что во время Гуситского движения воссавшие (гуситы) разделились на две группы: умеренные и табориты.
Умеренными были в основном зажиточные бюргеры и большинство дворян. Они требовали:
упразднить привелении и землевладения католической церквивести богослужение на родном, чешском языкеупростить обряды и др.Но кого же называли таборитами? Таборитами были в основном крестьяне, горожане, бедные рыцари. Так их назвали потому что собирались на горе Табор (на юге Чехии). Они требовали не только реформы церкви, но и общества:
уничтожить частную собственностьуничтожить все повинностиуничтожить все налоги и др.
Как и в иных сферах общественной жизни, XVIII век — это время становления новой политической культуры, которая на протяжении столетия постепенно обзаводится собственными нормами и правилами и приобретает относительно упорядоченный вид. Этот сложный процесс был напрямую связан со становлением новых представлений о государстве и распределении ролей разных действующих лиц в формировании сферы политики. Очевидно при этом, что в разных странах изменения политической культуры шли с разной интенсивностью и зависели от национальных традиций, особенностей политического строя, а также от развития правовой сферы и закрепления в законодательстве прав отдельных политических акторов.