Юстиніан I народився близько 482 або 483 рр. , в м. Таурісий (Верхня Македонія), помер 14. 11. 565, в м. Константинополі, імператор Візантії (Східної Римської імперії) з 527. Юстиніан походив з селянської родини. Здобув освіту завдяки своєму дядьку - імператору Юстину I; будучи наближеним їм до імператорського двору, здійснював великий вплив на державні справи. Вступивши на престол, прагнув відновити Римську імперію в її колишніх межах, її минулу велич. Юстиніан I спирався на середн землевласників і рабовласників, шукав підтримку у православної церкви; прагнув обмежити домагання сенаторської аристократії. Велику роль в державній політиці відігравала дружина імператора Феодора. У правління Юстиніана I було проведене кодифікування римського. В цілому його законотворча діяльність була спрямована на встановлення необмеженої влади імператора, на зміцнення рабовласництва, захист права власності. Централізації держави сприяли реформи Юстиніана I. Протягом 535-536 рр. - були укрупнені адміністративні округи, в руках їх правителів зосереджена цивільна і воєнна влада, впорядковані і посилені державний апарат, армія
Під контроль держави були поставлені ремесло і торгівля. При Юстиніані I посилився податковий гніт. Жорстоко переслідувалися єретики. Юстиніан I стимулював грандіозне будівництво: споруджувалися військові укріплення для оборони від вторгнень варварів, відбудовувалися міста, в яких споруджувалися палаци і храми (у Константинополі був побудований храм святої Софії). Юстиніан I проводив широку завойовницьку політику: у варварів були відвойовані захоплені ними області Західної Римської імперії (у 533-534 Північна Африка, Сардинія, Корсика - у вандалів, в 535-555 Апеннінський півострів і Сицилія - у остготів, в 554 південно-східна частина Піренейського півострова - у вестготів); на цих землях відновлювалися рабовласницькі відносини. На сході візантійські і війська вели війни з Іраном (527-532, 540-561), на півночі відбили натиск слов'ян. У різних районах імперії (особливо в землях, приєднаних до Візантії при Юстиніані I) спалахували проти влади імператора народні повстання (у 529-530 повстання самаритян в Палестині, в 532 "Ніка" в Константинополі, в 536-548 поширився революційних рух в Північній Африці, очолений Стотзой, народно-визвольний, рух в Італії під керівництвом Тотіли).
Юстиніан все своє життя служив великій ідеї Римської імперії і приніс їй в жертву все, що мав, і навіть те, чого не мав. Імперія заплатила дорогу ціну за втілення в життя великих ідей імператора. До кінця його царювання ресурси імперії були вкрай виснажені. Отже, при всіх блискучих успіхах його правління, врешті-решт імперії крах був неминучий.
Якоби́нцы (фр. Jacobins) — участники Якобинского клуба (фр. Club des Jacobins; Jacobins; Société des Jacobins, Amis de la Liberté et de l’Égalité), французского политического клуба эпохи Великой французской революции — самое известное и влиятельное политическое движение революции, связанное с определением радикального эгалитаризма, республиканизма и применения насилия в достижении целей, приведших к созданию революционного правительства 1793-1794 годов.
Основан депутатами третьего сословия от Бретани по прибытии их в Версаль ещё до открытия генеральных штатов и первоначально носил название Бретонского клуба (фр. Club breton). После переезда Национального собрания в Париж получил своё название Якобинского клуба от места проведения заседаний клуба в доминиканском монастыре святого Якова на улице Сен-Жак[1].
Первоначально в клубе встречались лишь бретонцы, депутаты от Бретани, объединившиеся вокруг адвоката Ле Шапелье. В дальнейшем к ним стали присоединяться единомышленники из депутатов от других провинций. В Париже клуб был реорганизован и взял себе название «Общества друзей конституции» (после провозглашения республики якобинцы изменили это название на «Общество друзей свободы и равенства»). Аналогичные клубы стали возникать и в других городах и почти все они устанавливали постоянную переписку с парижским клубом, становясь его филиалами. Членство в клубах оценивается до 500 000 по всей стране. С ноября 1790 якобинцы стали издавать свой печатный орган «Журнал Общества друзей конституции»[2].
Постепенно влияние клуба росло и из дискуссионного общества клуб стал определять направление развития революции, а после попытки побега Людовика XVI в Варенн, стал одним из революционных органов, влиявших и участвующих в восстаниях 10 августа и 31 мая. После прихода к власти Революционного правительства происходит перерождение клуба в один из административных органов правительства; многие члены клуба становятся функционерами правительства, следуя его политике. «Революция оледенела, все её принципы ослабли, остался лишь красный колпак на головах интриги» — записал Сен-Жюст в это время[3].
После Термидорианского переворота 9 термидора (27 июля 1794 года) влияние и значимость клуба падает. Клуб и его члены ассоциируются с экцессами террора и Якобинский клуб был закрыт 11 ноября 1794 года (21 брюмера, III года). Ассоциация дочерних клубов запрещается пришедшими к власти термидорианцами и их деятельность прекращается.
Начиная с XIX века термин употребляется не только для обозначения членов клуба и их союзников, но и как название радикального политического течения[⇨].
1. а) Онон
2. г) 1206г
3. а) ясы
4. в) Летом
5. г) Чагатай
6. а) Китая
7. в) Джучи
8. б) Джучи
9. г) «Отрарская катастрофа»
10. б) смерть Чингисхана