Зависимые крестьяне — общее название одного из двух основных социально-экономических классов средневекового общества эпохи классического феодализма. Группой лично зависимых крестьян управляли воины-землевладельцы, так называемые феодалы, защищавшие крестьян от нападений других феодалов как активными военными действиями, так и другими методами, например, предоставляя им защиту в стенах своего замка, торговые площади для ярмарок, складские помещения и так далее. Зависимое крестьянство пришло на смену рабству античности. Основное отличие лично зависимого крестьянина (крепостного) от раба был тот факт что за первыми было признано право на жизнь, то есть за убийство крепостного феодал (или помещик) должен был теоретически понести уголовную ответственность по закону,. В отличие от рабов крестьяне могли обладать частной собственностью, заниматься коммерцией Крестьянин сам по себе не мог быть продан, объектом купли-продажи являлась земля к которой он был прикреплён. Положение зависимого крестьянства варьировало по странам и регионам Европы, а также эволюционировало в зависимости от временного периода. Россия была прогрессивной страной, поэтому чисто формально крепостное право было отменено раньше чисто формальной отмены рабства в америке. На смену зависимым крестьянам и феодалам с распространением капитализма в ХVII-ХIХ веках пришли наёмные рабочие и капиталисты.
27 липня 1830 року у Франції почалась революція, в ході котрої було повалено владу короля Карла X, антиконституційні укази якого стали причиною заворушень в Парижі. 2 серпня він був змушений зректися престолу і став останнім монархом Франції з династії Бурбонів. Політика короля Карла X Бурбона, який прийшов до влади в 1824 роціпо смерті брата, Людовика XVIII, була направлена на реставрацію абсолютної монархії. Консерватор і противник громадянських свобод, в 1829 році він призначив прем'єр-міністром уряду і міністром закордонних справ переконаного монархіста Жюля Огюста Поліньяка, діяльність якого була вкрай непопулярна серед дрібної буржуазії і робітників, а також депутатів навіть поміркованих правих поглядів. 18 березня 1830 року Палата депутатів звернулась до Карла X з вимогою відставки кабінету Поліньяка, натомість король розпустив парламент, а коли опозиційні політики переконливо виграли на виборах, проведених в червні-липні, 25 липня 1830 року Карл X, не скликаючи засідання парламенту, видав чотири укази, якими розпускав парламент, змінював виборче законодавство, надавши право голосувати лише власникам землі, і відновив цензуру. Введення цих ордонансів позбавляло буржуазію будь-якого впливу на законодавство і відновлювало земельну аристократію в положенні єдиного правлячого класу Франції. Явне порушення королем конституційних прав і свобод, законодавчо закріплених ще у 1814 році, викликало заворушення у Парижі, які 27 липня 1830 року переросли у барикадні бої, а 29 липня, після часткового переходу на бік повсталих солдатів, - захоплення палаців Лувр і Тюільрі. Після того, як 30 липня над королівським палацом замайорів французький триколор, палата депутатів проголосила герцога Філіпа Орлеанського намісником королівства і наказала заарештувати Поліньяка й більшість його міністрів. За цих умов, 2 серпня Карл X зрікся престолу сам і змусив зректися свого сина, який 20 хвилин пробув королем Людовиком XIX, призначивши спадкоємцем престолу 10-річного внука Анрі Шамбора при регентстві герцога Орлеанського. У відповідь Палата депутатів відмовилась визнавати Анрі королем і 9 серпня, в порушення процедури, передала престол регенту, який став королем Луї Філіпом I. Відразу після зречення Карл X емігрував до Великобританії, звідки переїхав до Австрійської імперії, де й помер в 1836 році від холери. Принц Поліньяк намагався втекти, але був схоплений 15 серпня 1830 року, відданий під суд і засуджений до пожиттєвого ув'язнення, яке через шість років замінили на вислання з країни. «Король-громадянин» Луї Філіп I в 1848 році був змушений зректися престолу під час Лютневої революції і через два роки помер в еміграції у Великій Британії.
