Во время правления Александра Невского у Руси было две опасности – со стороны татаро-монголов и со стороны немцев и шведов. Сил и возможностей разобраться с двумя противниками сразу было невозможно, поэтому Александр Невский пошел на сотрудничество с Ордой, это позволяло ему заручиться поддержкой и иметь больше шансов отразить нападения немцев и шведов.
Поэтому во время правления Александра Невского татаро-монголы не нападали на Русь, но зато нападали крестоносцы, немцы и шведы. Например, со шведами воевали в 1240 году в Невской битве и одержали победу (правда, татаро-монголы ничем не но ненападение тоже в какой-то мере и в 1242 году состоялось Ледовое побоище, в рамках которого Александр Невский и его войско победили ливонцев. Обе битвы Невскому остановить нападения с западной стороны, остановить крестовые походы.
Почему Александр невский выбрал войну с западными соперниками, а не стал бороться с Ордой, которая почти полностью захватила Русь? Дело в том, что Русь была слабой и дополнительно ослаблена зависимость от орды. И наоборот, Орда была очень сильной. Победить Орду для Руси в тот момент представлялось чем-то за гранью фантастики.
Объяснение:
Возможно, он искренне симпотизировал Орде, потому что он лично скомандовал отрезать уши зачинщикам новгородских восстаний (которые были подняты его братом).
Подробнее - на -
Мілієве.
У період неоліту тут розселялись племена трипільської культури (4 тисячоліття до н. е. — 3 тисячоліття до н. е. — стоянки: Дорошівці, Хлівище, Шипинці, Киселів, Гвіздівці, Глибока, Чудей, Серет, Сучава, та ін.
У першій половині 1 тисячоліття до н. е. землі краю були зайняті скіфськими племенами. Перша історична довідка про цей народ, який населяв Буковину ще до початку нашої ери, датована V ст. до н. е., є у грецького історика Геродота. У своїх довгих подорожах він доходив також до місцевостей між Тірасом та Борисфеном і у своїх описах згадує також ріки Пората і Тіарантос, які він разом з іншими трьома притоками Дунаюназиває скіфськими ріками.
Перський цар Дарій I Великий у 513 році до н. е. в ході відомого походу на скіфів витіснив останніх з цих земель.
У часи Олександра Великого, коли влада скіфів була вже повалена, у володіннях держав по нижньому Дунаю з'являється фракійське плем'я геттів. Періодично цей войовничий народ проникав до місцевостей витоків Прута і Серету, оскільки їх володіння все більше розширялися в бік півночі.
У ІІ ст. до н. е. сармати, що прийшли зі сходу через Дон, стали безпосередніми сусідами геттів, які витримали багато суворих битв з цими племенами, але врешті-решт втратили своє панівне положення.
Антський союз (VI ст.)На межі тисячоліть (І ст. до н. е.-ІІІ ст. край заселяли варварські племена бастарнів. Водночас на землях Трансільванії та на схилах Карпат розсилилися даки, які поділялися на багато племен. Ці племена були об'єднані одним з вождів Бурвістою і на землях геттів було засновано імперію даків — Дакію. Проте вже після короткого періоду розквіту вона розпалася внаслідок внутрішніх протиріч і тільки на кінець І ст. войовничий цар Децебал, який завдав римлянам багато турбот, знову об'єднав всі дакські племена і відновив імперію.
У подальшому землі краю входили до державних утворень готів. У IV ст., після нашестя гунів, територія краю повністю знелюдніла. Вторгнення гунів у Європу спровокувало велике переселення народів (V ст.).
З кінця V — початок VI ст.ст. землі краю заселяють слов'яни, які неспішно просувались на південь долинами Пруту, Серету, Дністра. За даними готського історика Йордана та візантійського історика Прокопія край в ті часи заселяли склавіни. Пізніше у центральній Європі сформувалося державне утворення — Антський союз, який існував до VII-го ст. як союз слов'янських племен (антів), до якого увійшли усі буковинські землі. До складу слов'янського державного утворення входили шість великих племінних груп. Вони відомі з давньоруських літописів як особлива південно-західна група «племен»: уличі, бужани, дуліби, волиняни, тиверці, білі хорвати. Останні заселяли землі буковинського краю. Центром Антського союзу було поселення Головське, що стояло там, де тепер стоїть Львів.
Споконвічними жителями Буковини були слов'янські племена, свідченням цього є численні досліджені стоянки зарубинецької (ІІ ст. до н. е.-II ст.) та черняхівської (II-VII ст.ст.) археологічних культур. Це підтверджує автохтонність українського населення на землях Буковини.