Форми й характер протестів українського населення
Головними причинами соціальних протестів українського селянства протягом першої половини ХІХ ст. були посилення кріпосницького гніту і численні зловживання імперських чиновників.
Звільнитися від поміщицької залежності, отримати землю і волю та стати вільними виробниками – ось головна мета, якої хотіли досягти селяни внаслідок своїх виступів. Протести селянства відбувалися у різних формах. Селяни псували знаряддя праці, відмовлялися відробляти панщину і нести повинності, підпалювали поміщицькі маєтки, вбивали поміщиків та їхніх управителів, чинили збройний опір місцевій адміністрації та російським військам, тікали від своїх господарів.
Свідченням поваги до законів та бажання вирішувати суперечки в цивілізований б із боку українського селянства було значне поширення подання скарг селян на зловживання поміщиків. Проте імперський уряд відповів на це забороною кріпакам скаржитися на поміщиків під загрозою покарання. Жорстокі покарання за скарги спричинили поступове згасання селянської надії на «справедливість» імператора та його урядовців. Інколи вони супроводжувалися розправами над володарями маєтків, що вчинялися за участю більшості селян. У відповідь на це власті розгорнули переслідування бунтівників. Села «втихомирювалися» військами, винних у заворушеннях селян тисячами відправляли на заслання і каторгу. Лише протягом 1822–1833 рр. із Наддніпрянської України було відправлено до Сибіру на заслання понад 12 тис. отчайдухів.
Витяги з розпоряджень російського уряду про покарання кріпосних селян
308. Для утримання кріпаків у покорі й доброму порядку поміщик має право використовувати домашні засоби виправлення і покарання за власним розсудом, але без каліцтва і тим паче небезпеки для їхнього життя.
311. За провини, власне, проти власника або його прав, так само як і за проступки поліцейські, кріпаки, на його прохання, піддаються поліцейському покаранню, з поверненням до попереднього житла, або утриманню в упокорювальних і робітних домах на строк, самим власником визначений.
388. Заколотом проти властей, урядом установлених, вважається і всяке заворушення селян або дворових людей проти своїх поміщиків, власників або управляючих і проти волосних та громадських управлінь.
1108. За всяке вперте непідкорення, хоч без явного повстання, панам своїм, чи особам, яким від них на законній підставі передано їхню владу, цілком або з обмеженнями, кріпаки в разі, коли власник, не бажаючи сам використати наданих йому за законом домашніх виправних засобів, повідомить про це належному начальству, піддаються, зважаючи на обставини... покаранню різками від двадцяти до п’ятдесяти ударів. З цього виключаються лише випадки, коли вони не підкорилися наказам, які суперечать закону і виконання яких зробило б їх самих учасниками в злочині.
1909. Кріпаки за подання на поміщиків своїх заборонених законом скарг піддаються покаранню різками до п’ятдесяти ударів.
Жахливі умови життя і відсутність можливості досягти їхньої зміни спричиняли масові втечі селян. Особливо значного поширення втечі набули на Правобережжі та Лівобережжі. Лише в Київській губернії 1816 р. налічувалося 25 тис. селян-утікачів. Більшість їх вирушала на Південь або терени Донського й Чорноморського козацького війська. Уряд вживав заходів щодо розшуку й повернення втікачів і карав їх. Проте зупинити хвилю втеч, не ліквідувавши їхньої причини, було неможливо. У деяких регіонах створювалися селянські повстанські загони, що вели партизанську боротьбу проти поміщиків та урядових військ. Перемогти імперські війська селянські загони не могли, оскільки їхні виступи були стихійними і мали місцевий характер. Протести українського селянства у першій половині ХІХ ст. були проявом боротьби проти ненависних кріпосницьких порядків, що їх накинула українцям Російська імперія.
Тому що він вбивав та їв людей