Литовські князі Ольгерд, Вітовт та Свидригайло відіграли важливу роль у взаємини Литовської держави з українськими землями. Однак їх політика стосовно українських земель була різнорідною. Нижче наведено порівняльний огляд політики кожного з князів.
Ольгерд (1345-1377):
Ольгерд був одним з перших литовських князів, який почав активно взаємодіяти з українськими землями. Він провів ряд військових кампаній на території сучасної України і успішно розширив вплив Литви на ці землі. Ольгерд підтримував союзи з козацькими організаціями, зокрема з Гетьманатом Запорізького козацтва, що сприяло розширенню впливу Литовської держави на південь.
Вітовт (1392-1430):
Вітовт був одним з найвизначніших литовських князів, який продовжив політику Ольгерда щодо українських земель. Він підтримував активні військові кампанії на південних територіях, в результаті чого Литва значно розширила свої кордони. Вітовт також сприяв розвитку православ'я та української культури, зокрема фінансував будівництво церков та монастирів.
Свидригайло (1430-1432):
Свидригайло, який був небіжчиком Вітовта, мав більш складну політику щодо українських земель. Він зазнавав опозиції з боку литовського дворянства та протистояв католицькому впливу в державі. Його правління характеризувалося політичними нестабільностями, і він не зміг зберегти позиції Литовської держави на українських землях.
Варто відзначити, що політика литовських князів стосовно українських земель змінювалася залежно від контексту та періоду їхнього правління. Ольгерд та Вітовт були активними розширниками впливу Литви на українські землі, тоді як Свидригайло стикався з політичними труднощами, які обмежували його здатність зміцнювати вплив на цих територіях.
Всё началось в 1611 году, когда по призыву патриарха Гермогена поднялось первое народное ополчение, возглавляемое Прокопием Ляпуновым, воеводой из Рязани. Гермоген призвал всех россиян защитить Отечество и православную веру, выгнать с русской земли ненавистных ляхов – польских захватчиков, а вместе с ними и литовских князей. В тот раз восставшие потерпели поражение: воевода был убит своими же соотечественниками по ложному навету – Смута глубоко проникла в умы, и положение мог только человек с сильной волей и горячим сердцем. И такой человек нашёлся – это был Кузьма Минин, нижегородский земский староста. В свидетельствах современников он упоминается как «мелкий торговец», но именно он сумел зажечь народ своими речами, напомнив им, что они русские и православные, и что дело освобождения родной земли от супостата самое что ни на есть благородное и великое. Минин организовал сбор средств для создания нового ополчения, и предложил пригласить в качестве главного воеводы князя Дмитрия Пожарского из Новгорода. Пожарскому было тогда 30 лет, и он согласился возглавить ополчение, но потребовал себе знающего казначея – народ предложил Кузьму Минина. Огромное по тем временам количество людей собралось под знамёнами предводителей, которым будет вечно благодарна Россия: одних только служилых собралось больше 10 000, 3000 казаков, 1000 стрельцов, и много военнообязанных из крестьян. День 4 ноября 1612 года стал одним из величайших в нашей истории: войско, собранное князем и «торговым человеком», смогло очистить Москву от поляков, взяв Китай-город штурмом, и это событие стало концом Смутного времени. Православие восторжествовало, и в этом восставшим чудотворный образ Казанской Божией Матери, с которым они шли на штурм, так что 4-е ноября объединяет два великих праздника – в этот же день отмечается празднование любимой народом иконы. Князь Пожарский тогда дал клятву – построить в честь неё храм, и он сделал это.
Этот праздник посвящен событиям 400 - летней давности. Это было в период Смутного времени. Тогда государство было в полной разрухе. Отсутствовала и законная власть, так как пресеклась династия Рюриковичей, а на престоле поочередно сидели бояре да самозванцы. Первым незаконным царем был Борис Годунов. Он был им провозглашен по правилам, однако не являлся прямым потомком династии Рюриковичей. Не сумев преодолеть кризис в стране, он был свергнут самозванцем Лжедмитрием I. Тот проправил всего год и был убит собственными сторонниками. Потом стал править Василий Шуйский и одновременно с ним расположился в Тушино новый самозванец Лжедмитрий II, однако престол он не взял. Через 4 года Шуйский был смещен, и на Руси стала править Семибоярщина - самые властные представители боярских группировок. Они же стали предателями страны, пригласив на престол править польского короля Владислава. Так началась польская интервенция, и в итоге Москва была занята поляками. Однако в 1612 году Кузьма Минин и князь Дмитрий Пожарский собрали народное ополчение и освободили Москву - столицу своей Родины - от поляков - захватчиков. Именно благодаря таким патриотом своей страны наше Отчество не перестало тогда существовать, а было "своими истинными сынами".
Відповідь:
Литовські князі Ольгерд, Вітовт та Свидригайло відіграли важливу роль у взаємини Литовської держави з українськими землями. Однак їх політика стосовно українських земель була різнорідною. Нижче наведено порівняльний огляд політики кожного з князів.
Ольгерд (1345-1377):
Ольгерд був одним з перших литовських князів, який почав активно взаємодіяти з українськими землями. Він провів ряд військових кампаній на території сучасної України і успішно розширив вплив Литви на ці землі. Ольгерд підтримував союзи з козацькими організаціями, зокрема з Гетьманатом Запорізького козацтва, що сприяло розширенню впливу Литовської держави на південь.
Вітовт (1392-1430):
Вітовт був одним з найвизначніших литовських князів, який продовжив політику Ольгерда щодо українських земель. Він підтримував активні військові кампанії на південних територіях, в результаті чого Литва значно розширила свої кордони. Вітовт також сприяв розвитку православ'я та української культури, зокрема фінансував будівництво церков та монастирів.
Свидригайло (1430-1432):
Свидригайло, який був небіжчиком Вітовта, мав більш складну політику щодо українських земель. Він зазнавав опозиції з боку литовського дворянства та протистояв католицькому впливу в державі. Його правління характеризувалося політичними нестабільностями, і він не зміг зберегти позиції Литовської держави на українських землях.
Варто відзначити, що політика литовських князів стосовно українських земель змінювалася залежно від контексту та періоду їхнього правління. Ольгерд та Вітовт були активними розширниками впливу Литви на українські землі, тоді як Свидригайло стикався з політичними труднощами, які обмежували його здатність зміцнювати вплив на цих територіях.
Пояснення: